Павло Федорович Автомонов - Галка

Обличчя було сердитим і змарнілим. Над щетиною жовтіли щоки, чоло, кінчик носа за минулий тиждень роздвоївся ще виразніше. У світло-карих очах якась утома, безнадія, відчуття приреченості. Хлопці знали (першим про це довідався Орел), що Латиш ночами схлипував, як дитина, покидаючи постіль і відходячи на кільканадцять кроків, Він плакав, звичайно, за Тайдою. Таки у нього було з нею кохання, і він ніяк не може звикнутися з думкою, що Тайди з ним нема.

Нарешті Латиш угомонився і сів на пеньок, розглядаючи свої ходаки. Тим часом шанувальник порядку Короп розвів у металевій мисочці для бриття на теплій водичці мило, збив помазком білу піну і подав Латишеві:

— Прошу…

Латиш здригнувся, а потім посміхнувся й подякував:

— Палдес… — А до всіх: — Ви не гнівайтеся на мене. Зрозумійте, як це по-російському… — І став підкидати ніби крем'яхи у своїй великій, робочій долоні. — Я за Тайду життям своїм відповідав там під Даугавпілсом, а ось тут не вберіг…

— Пілоти-піжони винуваті! — з серцем промовив Короп. — Били ми у Печорах, та, видать, мало цих соколів-задавак. Чого б ото я забирався під самі хмари з людьми на борту? Низько б летів, то не розкидало б отак. Та й командування теж добре! Транспортного літака не знайшлося. Посадили на попутну машину, мов безбілетників!

— Коли в сорок першому евакуйовувався флот з Талліна в Кронштадт, жодного нашого «яструбка» не було в повітрі. Тільки німецькі «юнкерси», «хейнкелі» і «месери», од яких темно було в очах. А бомб тих сипали, мов граду. Десятки наших бойових кораблів потопили німці. І все через цих льотчиків-щасливчиків. На, параді в Тушино вони мастаки! — пригадав минулі печалі й Галка.

— Годі! — втрутився Орел. — Нині ж не сорок перший і не сорок третій, а вже сорок четвертий рік. Тепер наша перевага і в небі. Про це свідчить бомбування лієпайського порту.

— Знаємо. Але отак викажеш усе, що на душі, то й ніби легше стане, — зітхнув Короп, позираючи на Латиша.

Той примостив на пеньку малесеньке люстерко і зазирав у нього, водячи щелепами сюди-туди, роблячи гримаси, що розсмішили Коропа. А потім. Кудрявий і Латиш пішли чергувати на шосе. Їхнього повернення Галка, Короп і Орел чекали з нетерпінням.

Повернулися вони з пакунком, обгорненим червоним, немов полотнище з прапора, шовком. Латиш і Кудрявий були чл то збуджені, чи то надто заклопотані.

— Щось сталося? — як завжди, перший запитав наглядач за порядком Короп.

— Щось про Тайду дізналися?..

— На жаль, ні, — сказав командир і до радиста: — Скільки ти за оці дні передав радіограм у Центр?

— Дванадцять. А може, й чортову дюжину…

— Скоріше, що чортову, — підтвердив Латиш.

А командир знову питав:

— І гадаєш, тебе не чули німецькі радисти на дачі генерал-полковника Шернера?..

— Не знаю. Все роблю, щоб потужність антен, а відтак і передавача звести нанівець, — відповів Галка.

— Коли ти працював ранком, німецький літак пролітав над лісом?

— Пролітав. І о шістнадцятій… — відповів Короп.

Кудрявий розгорнув пакунок. Усі побачили, що то не звичайний шмат червоної шовкової матерії, а малесенький парашут, на стропах якого тримався якийсь небачений ще апарат, герметично закритий пластмасовим циліндром.

У приладі вмонтовано індуктивні котушки, конденсатори, малесенькі радіолампи, шкала і стрілка на ній.

Командир притулив апарат до вуха радиста, і Галка почув, як під циліндром цокало, мов годинник. Прилад працював на сухих елементах і щось відраховував.

— То й що? Може, це апарат з радіозонда! — сказав непевним голосом Галка.

— А ще радіо вивчав, — докорив Кудрявий. — З самим начальником зв'язку у Ленінграді сперечався…

— Ніхто цього радіо до пуття не знає, крім того, що за радіо — майбутнє! — твердим голосом відповів Галка.

— Коли ти закінчив працювати?

— Хвилин сорок тому…

— А ця штуковина і досі цокає, — постукав Кудрявий пальцем по апарату. — Радіозонд, братику-кролику, підіймається на повітряній кулі. Та куля лопається, і від приладу на землі й мокрого місця нема. А ця штуковина працює й зараз.

— То й що? — все ще не міг Галка нічого толком сказати про цю знахідку.

— Я тебе запитую: що це?

— Що ти, німців не знаєш? Вони придумали фауст-снаряди й обстрілюють ними Лондон, сконструювали протитанкові «кулаки», завбільшки з наш ППШ. — Споконвіку вони фізики, винахідники, приладобудівники!..

— Чого це ти розхвалюєш гадів-фашистів? — сердито перебив Короп.

— Ти що, оглух? — застеріг товариша Галка. — Я говорю, що в німців наука й техніка була і є на висоті. І квасний патріотизм тут ні до чого…

— Та й що це за нова техніка? — поцікавився і Латиш.

Галка замислено дивився на шкалу, над якою стриміла стрілка.

— Мабуть, радисти з штабу армій «Норд» підсилюють мої сигнали. Погляньте: стрілка поставлена на 64. Це довжина моєї хвилі — 64 метри. Ну, не сволота?!

— Тож і я так думаю, що сволота! Твій позивний зони ще чули під Псковом, потім по західний бік «Пантери». Скільки не полювали за тобою, нічого не вийшло. Минав час, і їхні радіоспеци приготували для тебе, Галко, ось цей сюрприз від групи «Курланд».

— От біси-анцихристи! — вилаявся Орел. — Розкусили, що наша рація тут. Після бомбування лібавського порту.

— Може, — ствердив Латиш, провівши товстими і потрісканими пальцями по голених щоках.