Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

спіткало лихо і який чекає на смерть, а що саме він, а не хтось інший, своїми руками, своїм самовільно вчиненим пострілом — як сказано у вироку, і правильно сказано — вбив полковника Цвєткова і зробив інвалідом командира полку.

— Скажіть, Нікулін, — спитав Серпілін, — чому ви, старий солдат, майже три роки воюєте в мінометних частинах, чому, знаючи порядок, все-таки вистрілили без наказу командира обслуги? Тим більше, що ви навідник, а не заряджаючий. І не бойова обстановка, коли втрати — і один одного мусить заступати! Як це могло статися?

— Хотів підтримати темп вогню, — відповів сержант і поглянув на Серпіліна з безнадійною втомою людини, що вже не може сказати нічого нового.

— Бажання правильне, — мовив Серпілін, — але без команди стріляти ніхто не мав права. І ви це знаєте. Чому ж вистрілили?

— Сам не знаю, товаришу командуючий.

На застиглому, стомленому обличчі сержанта промайнуло щось таке, наче він несподівано для самого себе щось згадав:

— Карасьов у той день тільки повернувся, три тижні на жовтяницю хворів, у медсанбаті був, може, через те… — вимовив він фразу, яка спершу здалася Серпіліну безглуздою.

— Карасьов — це командир їхньої мінометної обслуги, — пояснив підполковник.

— Я заступав його, за командира обслуги лишався три тижні, — сказав сержант, відчувши, що його не зрозуміли, і намагаючись пояснити свою думку, так і не висловлену повністю: можливо, тому він без наказу вистрелив, що на кількох попередніх стрільбах, виконуючи обов’язки командира обслуги, сам подавав команду «вогонь». Сказав і змовк, більше нічого не додав.

З того, як він змовк, так і не постарався міцніше вхопитися за це пояснення, що раптом виникло, виправдатися ним, Серпілін відчув, що перед ним стоїть людина, яка нездатна брехати і не вміє захистити себе. А може, вже й не бажає.

— Та як же ти, не взяв тебе дідько, без додаткового заряду міну вткнув? Де твоя макітра була в ту мить? — крикнув Серпілін.

І в тій гарячності, з якою він усе це викрикнув, була така прикрість за все те, таке бажання зробити все те недійсним, наче й не було його, що саме в цю мить підполковник зрозумів: командуючий не затвердить вироку.

— Хто його знає, — одказав сержант. — Скільки разів питали, скільки разів думав — не можу згадати, як воно вийшло.

— Не можеш згадати, а людина ж загинула! — сердито сказав Серпілін.

— Я винен. — Сержант знову став дивитися повз Серпіліна вбік, туди, куди дивився спершу. І, все ще дивлячись туди вбік, додав: — Хіба я не знаю? По нас у сорок другому, біля Софіївки, по нашій позиції своя гаубична батарея залп дала. Двоє вбитих, дев’ятеро поранених. Ми потім ходили до них, сказали їм про їхній гріх. А що казати? Мертвих усе одно не повернеш. Ми це знаємо, — додав він сумно, ніби говорив це вже не від власного імені, а від імені всіх інших людей — і живих, і мертвих. «Справді, якби за кожний недоліт, за кожну бомбу чи снаряд, який у розпалі боїв — по своїх, судити винних, — багатьох недолічились би», — подумав Серпілін і знову згадав Цвєткова, вже неживого: він лежав біля могили в не забитій ще труні, за кілька хвилин до того, як віко заб’ють і на нього посиплються перші грудки.

І обличчя Цвєткова — жовте, неживе, запале на щоках.

Згадав цього разу, не маючи зла на винуватця оцього, а просто з жалем і до Цвєткова, і до інших людей, які вмирають, замість того щоб жити. Так набридло дізнаватися про це! «Якими словами і коли сказати про своє рішення? — подумав Серпілін, глянувши на підполковника. Зараз чи нехай спершу виведуть засудженого?»

Зустрівшись поглядом із Серпіліним, підполковник підвівся, прочинив двері і, гукнувши конвоїра, наказав засудженому вийти.

Серпілін присунув до себе папери, що лежали на столі.

— Пишу вам так: «Вироку не затверджую. Вважаю покарання надмірним…» Як вам далі писати: «Повертаю на новий розгляд»? Чи «Пропоную переглянути»? Як там у вас заведено?

— Краще напишіть прямо, чим пропонуєте замінити, — відповів підполковник.

— Чим замінити? Штрафною ротою. Це маю на увазі. А що інше? В Сибір його відправляти, чи що?

Одержите підпис члена Військової ради; гадаю, будемо з ним однієї думки. А після цього одразу виконуйте, — сказав Серпілін, подумавши про завтрашній наступ.

Він написав: «Пропоную направити до штрафної роти для спокутування провини кров’ю», — скупо, без розчерку, підписався і, поставивши за звичкою не лише день, а й годину, віддав папери.

А коли за прокурором зачинилися двері, пригадав нараз, як узимку сорок третього, саме в той перший день, коли він приступав до обов’язків начальника штабу армії, Батюк у його присутності теж не затвердив смертного вироку.

Довго тримав папір перед очима і, ніби раптом вичитав у ньому щось нове, спитав тодішнього їхнього прокурора Полознєва: «Як гадаєш, Полознєв, якщо залишимо його жити, він ще одного фашиста вбити може?..»

Підвівшись із-за столу і пройшовши кілька кроків туди й сюди по тісному німецькому будиночку, Серпілін подзвонив по телефону Бойкові.

— Григорію Герасимовичу, йду до тебе… Тим краще, що він у тебе. Бойко сказав, що в нього зараз командуючий артилерією армії.

Серпілін, надівши кашкета і наказавши Синцову залишитися тут і чергувати біля телефону, пішов до Бойка.

В лісі було прохолодно, і Серпілін, поки йшов, принюхувався до лісової вогкості. Небо, що видніло поміж верхів’ями дерев, було сіре, низьке, рівне, без просвітів.

Погода, як завжди на війні, плануванню не піддавалась і постійно турбувала Серпіліна.

Бойко наказав спорудити для себе маленький бліндажик — спав там, а працював у великому, подвійному наметі. Він любив працювати вільно і за будь-яких умов намагався захопити собі робоче приміщення якнайбільше і привести його до ладу. Просторе приміщення потрібне було ще й тому, що Серпілін звичайно не викликав начальника штабу до себе, а сам ходив працювати до нього, вважаючи це кориснішим для справи і економним у часі.