Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Якось, як і зазвичай по обіді, Кевін посадив Розбишаку на унітаз і чекав. Цей час, відразу після ситного обіду, був найкращим з огляду на більшу певність. У туалеті було так тихо, що він чув, як на подвір’ї об бетонну підлогу гупає баскетбольний м’яч. Почуваючись ні в сих ні в тих, він стояв поруч тісної кабінки, з якої стовбичили волохаті коліна Розбишаки. Хоч як навдивовижу це звучало, та запах сечі Кевіна потішив. Це означало, що Розбишака робить свою справу, і вони обоє ось-ось зможуть піти геть.

Нікого не було поблизу, і тому ніхто не чув, як Кевін Клейтон сповідувався в монолозі. «Єдине мені відоме рішення — це втеча». Він пригладив волосся Розбишаки там, де після удару струмом воно їжачилося. На щоку Розбишаки сіла чорна муха, і Кевін змахнув її. «Я втік від родини, — казав він. — Міг би й звідси втекти, і бігти й бігти». Він прислухався до дзюрчання в унітазі. «Нас звільнить час».

Розбишака пукнула. Це був добрий знак, знак, що вселяв надію. «Час порятує всіх».

Машинально Кевін обстежив спереду на чорній футболці проріху. Тицьнув пальцем, щоб подивитися на розмір дірки: «Треба заштопати».

Розбишака, сидячи на унітазі, втягнула голову в усе ще м’язисті плечі, при цьому навколо її сильної шиї збиралася в згортки шкіра. Татуювання «ШКУРА». Її руки все ще напинають рукава чорної футболки, та Кевін нюнькається з нею, як з дитиною.

«Не ображайся, — почав нову тему Кевін, — але нещастя гомосексуалів, як геїв, так і лесбійок, у тому, що вони ніколи не подорослішають». На думку Кевіна, гомо невідоме почуття власної гідності, без якого, в кінцевому підсумку, не здобути пошани серед людей. Голубі ж ніколи не віддавали до рук правосуддя крадіїв худоби і не вбивали дракона сяйним мечем.

Кевін зітхнув. Відірвав кілька квадратиків туалетного паперу. Потім однією рукою взяв за потужний карк Розбишаку і нахилив її вперед. Намацавши заднє місце, підтер його папером. Глянув на папірець — той був у жовтих цятках. Викинув і відірвав іще трохи. Цього разу, коли він витер, на папірці, крім слідів сечі, помітив іще якісь. Папірець блищав, і не просто блищав, а переливався кольорами веселки. Кевін, побачивши райдужний блиск, одразу впізнав мазок вазеліну. Та було там і ще дещо. Кевін знову підтер сидні, і папір всотав якусь непрозору глейку гидоту. Це була та сама каламутна й в’язка сперма, котру вони якось побачили всередині Шкури.

Хай чия то робота, Командора чи когось із охорони на поверсі, та хтось іще розкрив, що Розбишака — не хлопець.

Навесні у своєму останньому листі його мама нарікала, що садок їхній спустошується. Її переслідували примари пустельних щурів, яких, як вона знала, Кевін умертвив. Це ніхто інший, як Кевін, накликав кару на їхню оселю. Щури-привиди з’являлася вночі, твердила вона, і трощили полуницю. Вони пожерли молоді паростки салату. Це було якесь нашестя мстивих фантомів пустельних щурів, котрі ожили, щоб заморити їхню сім’ю голодом. Слова, що вона писала, були на межі істини, яку вона ніколи не могла прийняти. Мати ж чіплялася за реальні факти, що були їй добре відомі: пустельні щурі — мертві, її син — збоченець, а Командор усе виправить.

Від охоронців на поверсі просочувалися чутки, що неминуче буде розслідування. Що ймовірна судова справа уже в проваджені. Утім, насправді все застигло в мертвій точці.

Кевін уявляв собі, як мама плаче над опухлими ногами. Ці її ноги кровоточать. Попри плітки про слідство ні на яке розслідування Кевін не сподівався. У цій паскудній системі всі були пов’язані. А поки нічого не відбувалося, тож Командор оголосив, що вони відновлюють заняття. Так, Бетсі щезла. Звісно, це — втрата. І йому від цього гірко. Проте батьки іншої дівчини, що загинула в автомобільній аварії, пожертвували шпиталю доччине тіло.

Знадобився певний час, але, зрештою, всі подробиці спливли в залі суду: і про їхню досвітню втечу в непроглядній темряві по линві, і про те, як пішов сніг, коли вони голіруч рили могилу Шкурі. Набагато пізніше, коли перед телекамерами Кевіна розпитуватимуть про те, що сталося, він відповість, що ті кілька тижнів були найщасливішими в його житті. Поклавши руку на Біблію, він говоритиме дикі речі. Перед суддею та присяжними він скаже, що природа щастя полягає в тому, що ми тільки тоді його визнаємо, як втратимо. Однак ніхто йому не повірить.

Поруч нього на лаві сидітиме Розбишака. Її волосся відросло, як воно й личить дівчині. Та тільки очі у неї залишалися порожніми. А от живіт добряче виріс, як буває наприкінці другого триместру вагітності. Захисник запитуватиме Кевіна, чи боявся він за свою власну безпеку. На це він відповість, що ні, не боявся. Бо понад усе він боявся, що справжнє кохання існує тільки ретроспективно, коли подумки повертаєшся в минуле.

У майбутньому, коли державний обвинувач його питатиме, хто ж убив Командора, Кевін під присягою заявить: «Убив я».

Коли ж захисник викличе на місце для свідчень Червону Квасолю і запитає, хто убив Командора, Квасоля, не вагаючись жодної миті, випалить: «Я вбив».

Судово-медичний експерт на суді покаже, що Командор помер від одного-єдиного глибокого ножового поранення в горло. З’ясувати, хто саме завдав того удару, виявиться неможливо. Адже коли до палати терапії зайде охоронець, аби забрати звідти хлопців, він виявить, що всі вони забризкані кров’ю жертви. А на бетонній підлозі в калюжі запеченої крові лежатиме мертвий містер Арахіс.

Чого жоден з них не скаже, так це того, що саме змусило їх так повестися. У світі, де Розбишака — об’єкт для ненависті, Кевін жадав, щоб і його ненавиділи теж. І якщо світ Розбишаку зневажає, то і Квасоля прагнув бути зневаженим, і крапка. І допоки світ не приймає Розбишаку, всі вони — і Томас, і Джаспер, і Паця Пірат, і Вумник —