Такехіко Фукунага - Острів Смерті

— Ну навіщо вам бути такою впертою? — почав він тихо, налягаючи всім тілом на прилавок.— Чому б вам не прийняти цей подарунок? Я купив його для вас від щирої душі. Будь-кому він не підійде.

— Але ж ви сказали, що не хочете обійти Ая-тян.

— Я сказав: не хотів би, щоб вона подумала, ніби її обійшли. Вирішив, що така річ вам потрібна, поки ви працюєте офіціанткою.

— Кожна жінка прагне мати все гарне. І Ая-тян не виняток. Тим більше, якщо це від вас.

Канае зніяковів. Його дратувала її непоступливість, а тому вільна рука потяглася до склянки. „Я купив їй цей подарунок, бо вона мені подобається. Я люблю її, і тому витратив останні гроші на прикрасу для неї. Та хіба можу зізнатися їй у цьому?” — міркував Канае.

— А може, зробимо ось так; я вам дарую кулон, а ви мені — ту картину?

— Яку?

— Вже забули? Я ж вам про неї колись говорив. „Острів”. Ви обіцяли віддати її мені, та обіцянки й досі не виконали.

— А-а, ту? — губи Момоко скривилися в іронічній посмішці.

— Згода?

Канае простягнув руку й сунув їй у долоню кулон.

— Гей, за що це ви там торгуєтеся? — озвався голос збоку.— Момоко-сан, підійдіть-но сюди.

— Вона захопилася гостем,— кокетливо пожартувала Сакура. Канае здалося, ніби всі в барі повернули обличчя до нього, і він мимоволі почервонів. Момоко була спокійна.

— Зараз іду. Одну хвилинку…

Кулон зник у чорній коробці за прилавком, подалі від чужих очей. Саме тоді, коли Канае полегшено зітхнув, Момоко підвела голову і спитала:

— Отже, ви цим хочете заплатити за картину?

— Я раніше не думав про це.

— Значить, міняємося?

— Просто не знаю, що й сказати. Я ж приніс його вам як дарунок. Та якщо вам незручно його прийняти, то я ладен узяти у вас за це картину.

Вона стояла, схрестивши руки на грудях. „Цікаво, де вона заховала чорну коробку?” — подумав Канае. Момоко не звертала уваги на настирливі оклики гостей, її очі блищали. Здавалось, вони питали: „Чому ж ви не скажете, що любите мене, а тому принесли подарунок?” Канае понурив голову, і лише тоді дівчина залишила його на самоті.

Як тільки Момоко пішла, Канае, обхопивши обличчя руками, а очі втупивши в порожню склянку, зіперся ліктями на прилавок і впав у задуму. Позаду галасували завсідники бару, хтось заходив чи виходив, і тоді досередини вривався холодний вітер, але Канае нічого не помічав, він навіть не завважив, що йому подали нову порцію віскі. До програвача підходили поперемінно то Сакура, то Момоко, але робили це без особливої охоти. Видно, в барі не було широкого вибору пластинок, а може, офіціантки лінувалися їх міняти, бо здебільшого було чути мелодію „Jingle bell” і тільки іноді тісне приміщення заповнювала солодкувата французька пісенька або жваві ритм мамбо. Однак Канае не виявляв ніякого інтересу ні до музики, ні до людей, і навіть не підвів голови, коли з сусіднього табурета до стійки втиснувся, розсуваючи лікті, новий відвідувач. Він думав про те, що, як тільки Момоко повернеться, ще раз нагадає про своє бажання придбати картину. Звичайно, вона не давала твердої обіцянки, що відступить її йому. Треба, однак, сказати, що той острів на темному морі, нагадуючи про кінець світу, часто (зокрема й зараз) лякав його — Канае ловив себе тоді на думці, ніби потрапив у пастку. Часто?.. І сьогодні в шумливій редакційній кімнаті він як заворожений думав про твір Мотоко Моегі. Правда, йому й на гадку не спадало заволодіти ним, відкупившись різдвяним подарунком. Обмін картини на кулон — це була відмовка, придумана для того, щоб дівчина прийняла дарунок. І все ж таки „Острів” невідступно переслідував його протягом тих дев'яти місяців, відколи він познайомився з його авторкою. Таки правда, Канае запалився бажанням придбати картину й кілька разів заводив про неї розмову, але художниця ухилялася від прямої відповіді. Канае знав, що картиною цікавиться також і Аяко, але навряд, щоб Мотоко вагалася саме через це. І вже зовсім ні при чому тут її власна недооцінка чи переоцінка цього твору, а отже, й неохота розлучитися з ним. Словом, причина її вагань була йому незрозуміла. І водночас Канае не сумнівався, що під його натиском художниця здасться, адже вони близько подружили, та от досі щось нічого в нього не виходило. Бо, правду кажучи, картина його лякала. Якби її досить широке полотно повісити на стіні в його невеличкій кімнаті, де він днює й ночує, то холодні, майже крижані хвилі темного моря поволі затопили б його, притиснули б до стрімких скель острова, а морський вітер, що несе з собою запах смерті, задушив би його, і тоді… Канае не міг пригадати, коли його охопило таке передчуття, і хоча зацікавлення картиною не пропадало, кілька місяців він не торкався цієї тривожної теми. Отож якось непомітно дійшло до того, що картина стала для них (включаючи й Аяко) своєрідним табу. Зрештою, він навіть не знав, що з нею: лежить на купі в кутку майстерні разом з іншими чи знищена, замазана білою фарбою? Та незалежно від того, що підказували йому здогади, „Острів” існував у його свідомості, як жива істота, розростався, ставав краєвидом, ніби баченим на власні очі, ба навіть власноручно намальованим,— як тільки Канае заплющував очі, в його голові яскраво поставало і море, і острів. А от страх підкрадався мимоволі, підсвідомо й накидав мозку нерозгадані таємниці. Так було й сьогодні. „Відколи це почалося?” — запитав себе Канае.

Для нового відвідувача біля стійки Момоко нарешті принесла напій, і відразу (Канае навіть не встиг вставити своє слово) між ними почалася сяка-така балачка, а тому Канае мовчав і, тримаючи в руці склянку, стежив за дівчиною. Вона щось відповідала, а потім якось несподівано її погляд зупинився на вечірній газеті, яку новоприбулий гість збирався вже складати.

— Сома-сан…— раптом озвалася вона, підступивши ближче до нього.

Її погляд був такий серйозний, що Канае захвилювався. Сусід зиркнув у його бік.

— Що таке?

— Ви знали про це?..

Вона підсунула йому сторінку місцевої хроніки. Якусь мить його очі блукали по газеті, поки не натрапили на коротеньку замітку з фотографією й заголовком: „Самогубство драматурга Мітіо Като”. І відразу в полі його зору з'явилося чорне-чорнісіньке море. Може, він, Канае, забув саме про це?

— Знав. Сьогодні нам у редакцію повідомили.

— Це сталось учора ввечері. Такий молодий!

— Не дуже.

— Як це — не дуже?