Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

стали їхні господарі. Їх страшенно засмучувало те, що вони не знають причини такого настрою.

На п'ятнадцятий день прибув, нарешті, посланець від Гози і попередив, що його пан має з'явитись до венеціанців. Знову спалахнула майже згасла надія.

Гоза повідомив їх про те, що вони разом з молодою королевою відвідали могутнього володаря і покірно просили задовольнити їхнє бажання. Спочатку він не дуже схильно поставився до таких планів, але зрештою вислухав їхні докази і згодився прийняти венеціанців, якщо вони попросять у нього аудієнції.

Наступного ранку Ніколо, Мафіо й Марко Поло пішли в палац і передали імператорові прохання прийняти їх для розмови.

Володар примусив їх чекати дуже довго. Прийняв він їх аж після обіду у своїх покоях, розташованих у парку, за палацом. З ним був Юсю Темюр, який після смерті Хіу Хенга став першим радником імператора.

Хан Кублай поговорив з венеціанцями про їхню подорож в Індію, поцікавився окремими подробицями. Час від часу він кидав на венеціанців швидкий погляд, але одразу ж знову сонно опускав важкі повіки. Він сидів перед ними маленький і древній — хитрий дідуган з практичним розумом, якому влада не затуманила голови. Юсю Темюр не брав участі в розмові.

Ледве стримуючи нетерпіння, венеціанці докладно відповідали імператорові на всі його запитання. Вони знали, що наближається вирішальна хвилина.

Нарешті його величність сказав:

— До мене приходили Улатай, Апуска і Гоза з Бурте… Значить, ви хочете супроводжувати їх до країни Аргона… Маленька Бурте аж заслабла від туги… Я не хотів би відпускати вас, але Юсю Темюр сказав: «Нащо ти їх тримаєш? Хіба ти не бачиш, що вони прагнуть додому. Відішли їх». Ви добре послужили мені. І тому я вирішив задовольнити ваше прохання. Одвезіть Бурте до двору короля Аргона і їдьте на батьківщину. Кораблі я вам дам.

Імператор говорив привітно, поблажливо. Венеціанці впали перед ним на підлогу і подякували йому за велику милість.

Перлинка і Фан Кунг-до одразу ж помітили, що трапилась якась радісна подія. Їхніх господарів немов хто підмінив. Вони безперестанку сміялися і сипали жартами. Весь дім виповнився їхнім радісним гамором. Перлинка дізналася від Ашіми, в чому річ, і одразу ж розповіла про все Фану. Хазяї виїжджають до себе на батьківщину. Але що ж буде з ними?

— Ох, Перлинко, — важко зітхнув він. — Не хочеться мені їхати в гарячі краї… Краще б купити будиночок і клаптик землі. На свиню і на буйвола теж вистачило б… Якщо хочеш, Перлинко, я поговорю з хазяями… Але ти, мабуть, краще хотіла б, щоб я помер.

Служниця сердито глянула на нього.

— Ось якої ти думки про мене, — сказала вона. — То будь щасливий з своїм буйволом. А я тобі не потрібна.

Вона хотіла вибігти з кімнати, але Фан затримав її.

— Та це я тільки так сказав, Перлинко, — мовив він. — А ти залишишся зі мною, якщо хазяї дозволять?

Служниця з сльозами на очах кивнула головою. Вона сумувала, бо наближався день розлуки з Ашімою, і водночас раділа, що цей дурний Фан нарешті сказав те, чого вона давно вже чекала.

Венеціанці одержали від хана Кублая золоту дощечку, на якій було висічено наказ надавати їм і їхнім супутникам вільний проїзд і всіляку допомогу в підвладних ханові країнах. Імператор уповноважив їх також від свого імені вести переговори з папою та французьким і іспанським королями.

За його велінням в порту Цайтум було підготовлено для далекої мандрівки чотирнадцять кораблів. Це були однощоглові дев'ятивітрильні судна, п'ятеро з яких мали по двісті п'ятдесят чоловік екіпажу. Кораблі брали з собою запас харчів на два роки.

На честь венеціанців, персидських посланців і прекрасної Бурте було дано розкішний бенкет. Обдарувавши Марко, Ніколо й Мафіо Поло рубінами та іншими коштовними каменями незвичайної краси, імператор милостиво попрощався з ними. Від'їжджаючи, вони пообіцяли йому, поживши трохи в Європі, знову повернутись до його двору.

Сім днів вони їхали до моря в супроводі почесної варти, яка складалася з тисячі воїнів. Дорога вела на південь, через велику Жовту ріку. Поки варта переправлялася на джонках на протилежний берег, венеціанці, Ашіма і Фан піднялись на скелю, де було поховано Матео, і попрощалися з своїм другом. Вони мовчки стали навколішки перед кам'яним горбиком. Внизу серед скелястих берегів вирувала річка, десь високо в небі кружляли орли і вітер ніс над землею жовту куряву. Між камінням пробивались крихітні жовті квітки.

Матео спав тут вічним сном. Але в їхніх серцях він лишився живим — із гучним, розкотистим сміхом, із запалими, розумними очима і велетенською, могутньою постаттю. Їм пригадувались радощі й жалі, які вони ділили з Матео. Друзі ніби вели з мертвим другом мовчазну розмову. Але ось Марко підвівся з землі і сказав:

— Він був великою людиною, хорошою людиною… Ми передамо від тебе, Матео, привіт Венеції.

Ашіма закрила руками лице. Вона плакала.

Ясним вересневим ранком чотирнадцять кораблів у бухті Цайтум знялися з якорів. Повівав легкий бриз. Фан Кунг-до і Перлинка, загубившись у великому натовпі на березі, проводжали поглядом красиві кораблі, які під білими вітрилами тихо зникали вдалині. Перед розлукою Марко Поло й Ашіма щедро обдарували своїх вірних слуг.

— Хороші вони, — зворушено мовив Фан Кунг-до. — Тепер ми зможемо купити собі двох буйволів, Перлинко… Ось і покинули вони нас…

Служниця махала шовковою хустинкою. Сльози заслали їй очі.

— Два буйволи! — бурмотів Фан.

— Ти! — гримнула раптом на нього дівчина. — Тільки й думаєш про своїх буйволів!

— Ну чого ти! — заспокійливо мовив Фан.

Шовкова хустинка тріпотіла на вітрі.

— Дивись, Ашіма, їх майже не видно, — сказав Марко Поло. — Онде вони стоять у натовпі. Занадто цікава Перлинка і чесний Фан.

Перед ними велично розкинулось море. Будинки, садки, ліси зменшувались, обриси їхні стирались, аж поки, нарешті, від узбережжя залишилась тільки темна смуга.

Ашіма не могла відірвати очей од морської блакиті. Марко Поло обняв її. Йому хотілось, щоб Ашіма відчула, що він поруч з нею.

— Мені здається, наче я повертаюся додому, — сказала Ашіма.

Ніколо й Мафіо Поло стояли на носі корабля. Вітер розвівав їхнє волосся. Тільки тепер у морі, яке безмежно розкинулось на всі боки, вони по-справжньому відчули себе вільними. «Я зараз здатен говорити ласкаві слова вітрові, пестити вітрила і кожну дощечку корабля», думав сивий шістдесятирічний Мафіо Поло. Він поклав руку братові на плече.

— Їдемо додому, Ніколо.

— Так… Дай боже нам тільки щасливо доїхати!

А мандрівка була нелегка. В Хайнанській затоці лютували шторми, грізні хвилі налітали на