Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

вусаті остготи. Імператорські джини, бач, більше не мали влади над плебеями. А чому? Бо серед плебеїв з’явилося багато таких, як ти, — стійких до магії. Вибухи, Потоки, Пекельні Закляття — все це ледве обпалювало їм бороди. Люди врешті це зрозуміли і схотіли добитись якихось прав, скинути чарівників. Запанував такий безлад, що ніхто й не помітив варварських орд, аж поки ті зруйнували Рим, — хлопчина почухав носа. — Як на мене, то було певне полегшення. Новий початок, і таке інше. Після цього у Вічному місті довго-довго не було чарівників.

Кіті розгублено заморгала. Історію вона знала поганенько, тож усі ці імена й назви майже нічого для неї не означали. Проте сама думка була для неї зрозуміла—й від того ще більше несподівана.

— Ти хочеш сказати, що римляни здебільшого були стійкі до магії?

— Аж ніякі Хіба що відсотків з тридцять. Звичайно ж, різною мірою. Для хорошого повстання більше й не треба.

— Але ж нас ніколи не було більше одинадцяти! А Лондон такий величезний!

— Одинадцяти відсотків? Для початку непогано...

— Ні! Одинадцяти осіб! І все!

Хлопчина підняв брови:

— Як на мене, ваша система вербування була не найкраща. З іншого боку, минуло замало часу. Скільки років тому Ґледстон відчинив свою крамничку? Десь із півтори сотні? Ось тобі й відповідь. Стійкість до магії поширюється не так швидко. Чарівники володіли Римом п’ятсот років, перш ніж там почалися народні повстання. В місті накопичується дедалі більше магії. Дедалі більше дітей народжується з тими чи іншими здібностями. Ось ти, наприклад, що іще можеш робити? Бачити нас можеш?

— Ні, — Кіті скривилася. — Це вміли Енн і Фред. А в мене лише... здібність до виживання.

— Це теж важлива здібність, — усміхнувся хлопчина. — Не варто легковажити нею.

— Стенлі ще вмів бачити магію в речах. Саме так ми помітили, що в тебе є отой камінець...

— Який?.. Так-так, Амулет Самарканда! Ця здібність — іще один талант. Отже, серед усього населення Лондона нині зароджуються найрізноманітніші таланти. І таких людей, напевно, вже сотні. Тільки ти не забувай, що здебільшого вони не мають і гадки про свої здібності. На те, щоб вони про це дізналися, потрібен час. Ти, скажімо, як довідалася про свій талант?

Кіті не відразу пригадала, що цей витончений, чемний і напрочуд розумний хлопчина—насправді демон, огидна й небезпечна тварюка. Вона вже розтулила вуста, але завагалася. Хлопець сердито вирячив очі й підняв руки:

— Тільки не думай, що я відразу комусь про це розповім, тим паче своєму господареві. Я йому нічим не завдячую. І водночас не збираюсь нічого витягати з тебе силоміць. Я ж не чарівник!

У цих його словах пролунала образа.

— Один демон напустив на мене Чорну Молотарку, — мимоволі, несподівано для себе самої, призналася Кіті.

— Так, так! Мавпа Теллоу! Я й забув! — хлопчина ліниво позіхнув. — Тобі приємно буде дізнатися, що Теллоу загинув. Його зжерла афритка. І зжерла, правду кажучи, вельми витончено. Ні, жодних подробиць я тобі не розповідатиму, поки не розкажеш про себе... То що сталося після Молотарки?

Кіті знехотя почала свою розповідь. Коли вона закінчила, демон сумно стенув плечима:

— Проблема Пенніфізера, як бачиш, полягала в тому, що він був надто схожий на чарівників. Жадібний, потайний і вузьколобий. Він надто полюбляв таємниці, хотів, щоб усе належало тільки йому. Не дивно, що вас зібралося лише одинадцять. Якщо вже хочеш влаштувати революцію, то ось тобі моя порада: залучи на свій бік якнайбільше людей. А ви зі своїми вибухами й крадіжками зайшли в глухий кут.

Кіті насупилась. Щира демонова впевненість у своїй правді ображала її.

— Мабуть, так.

— Не «мабуть», а справді так. Найголовніше — освіта. Знання про минуле. Ось чому чарівники так погано навчають вас. Закластися ладен: вас тільки й годували, що патріотичною жуйкою на тему «Чому Британія така велика», — він захихотів. — Найдивовижніше, що поява в людей стійкості до магії завжди застає зненацька й самих чарівників. Кожна імперія думає, ніби вона не така, як інші, і з нею нічого такого не станеться. Вони забувають уроки минулого, навіть нещодавнього. Ґледстон не взяв би Прагу так швидко, якби половина чеського війська не влаштувала тоді страйк. Це серйозно послабило імперію. Та мій хазяїн і його приятелі вже забули про цей факт. Він і гадки не має, як тобі пощастило тоді здолати мулера. До речі, вони з Гірнеком і справді надто вже запізнюються... Здається мені, що з ними сталося щось недобре. На щастя, не найгірше, бо мене б тут уже не було.

Якуб! Кіті так захопилася словами демона, що геть забула про свого приятеля! Дівчина почервоніла. Вона ж розмовляє з ворогом — убивцею, викрадачем, підступним нелюдом... Як вона могла не пам’ятати про це?

— Знаєш, — довірчим тоном провадив демон, — я ось чого не можу зрозуміти... Навіщо ти прийшла по цього Гірнека? Ти ж мусила розуміти, що це пастка. Він сам казав, що ви не бачились уже багато років.

— Не бачились. Але ж він потрапив у цю халепу через мене! — проскреготіла Кіті.

— Та-а-ак, — скривився демон. — Та все ж мені це дивно...

— Що ти можеш про це знати, демоне?! — Кіті аж зблідла з люті. — Ти ж чудовисько! Як ти смієш навіть уявляти мої почуття!

Дівчина аж кипіла гнівом. Хлопчина цокнув язиком:

— Дозволь мені дати тобі дружню пораду. Ось тобі, скажімо, сподобається, якщо тебе зватимуть «черв’яком жіночої статі»? Так само, коли ти звертаєшся до духа, такого, як я, слово «демон», правду кажучи, трохи принижує нас обох. Правильний термін буде «джин», до якого можна додати такі означення, як «шляхетний» або «осяйний». Це просто питання ввічливості — щоб нам з тобою й далі залишатися друзями.

Кіті хрипко зареготала:

— Яка дружба може бути з демоном?

— Зазвичай ніякої. Рівень мислення все-таки надто різний. Та часом бувало... — він замовк у глибокій задумі.

— Та невже?

— Повір мені.

— Коли ж таке бувало?

— Давно... нема різниці, — хлопець-єгиптянин стенув плечима.

— Ти все вигадуєш!

Кіті чекала продовження, та хлопчина роздивлявся на свої нігті й мовчав.

Аж нарешті дівчина заговорила:

— То навіщо ж Мендрейк врятував мене від вовків? Не розумію.

Хлопчина пирхнув:

— Це ж очевидно. Йому потрібен посох.

— Цей посох? Навіщо?

— А ти