Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Добре, раз ти так вирішив... я тільки рада. Він у мене хороший, але я ж бачу, що черв’ячок його гризе, – дівчина мило подивилася на чоловіка, який нічого не розумів.

Макс помовчав із півхвилини, зосереджено роздивляючись того другим зором.

– Добре. Вікторе, ви не проти, якщо просто – Вітя? а то офіціоз дуже ускладнює все.

– Не проти, – це була, напевно, перша його фраза за вечір.

– Скажу одразу, між мною і Танею немає нічого такого, що суперечить честі і може перешкоджати вашим стосункам. Хоч іноді це виглядає не так. Так склалася ситуація, що я досить несподівано для нас обох, допоміг їй у важкій ситуації і тепер наші стосунки стали дуже дружніми. Але і тільки. Річ у тім,... річ у тім, що я можу побачити і навіть виправити деякі проблеми зі здоров’ям. Я розумію, як це виглядає… щоб усе спростити, дозвольте мені маленький експромт?

Чоловік кивнув. Макс встав, обійшов стіл і підійшов до нього ззаду.

– Тань, відпусти його руку поки що... – попросив її. Коли та виконала прохання, поклав долоні Віктору на скроні, потримав секунд тридцять і перемістив їх, закриваючи йому очі. "Так... сліди старих гематом у лобних долях... Це уже побачив раніше... Зір несподівано для його віку сильно просілий, носову перегородку пошкоджено... Бокс? цілком можливо... “Промити”, “розгладити” силою, трішки підживити все енергією... Старі травми мають хоч трохи, але розчинитися, пробував уже... Через ці травми в нього, найімовірніше, бувають головні болі. Через це ж і зір пішов різко погіршуватися. Ніс, звісно, я йому так швидко не зроблю, але це й не треба. Це ж не Танька... що йому з того носа, вона його й так любить." – Ну, ось, якось так.

– І що? – здивовано запитав чоловік.

– У вас множинні сліди старих травм, особливо в лобних частках мозку. Через це, напевно, болить голова і зір швидко сів. Ви носите окуляри?

– Так... – вибач, я не говорив тобі, – Вітя повернувся до майбутньої дружини, – я тільки на роботі... це недавно. – Потім повернувся до Макса, – Так, я займався боксом, доволі довго, з дитинства ще, доволі успішно... Але потім облишив – часу стало не вистачати, та й зрозумів, що вище мені вже не стрибнути.

– Ну ось... а зараз, скоріш за все, окуляри вам уже не потрібні. Голова боліти перестала?

– Перестала... – здивовано сказав той – подивився на Таню, повернувся і схопив книжку, що лежала на столику біля дивана. Це був якийсь кишеньковий фоліант із читвом для засинання, як там буває зазвичай – шрифт був дуже дрібним. Погортавши кілька сторінок і посувавши книжку ближче – далі до обличчя, він поклав її на місце.

– І окуляри не потрібні... справді…

– Ага, – підтвердив Макс... – Раніше, ми говорили з Танею, що якщо про це дізнаються сторонні, то почнуться великі проблеми, у мене точно, а може, й у вас теж. Вона дала мені слово, що нікому не розповість. Тепер я просив би вас подумати про це і приєднатися до нашої угоди про мовчання. Я думаю, ви добре розумієте, що це у ваших інтересах теж.

– Тепер я скажу, – зрозумівши нерішучість Віктора, Таня доволі різко влізла в розмову, – Макс, ти дуже педантичний із чужими таємницями. Але не в цьому випадку. У мене була проблема: я не могла виносити дитину. Щоразу, коли в нас до цього підходило, усе зривалося. Я... я боялася. Саме тому ми з тобою посварилися. Вірніше – я посварилася. Я не могла вийти за тебе заміж, знаючи, що не можу мати дітей. І сказати про це не могла. Я була в безлічі лікарів, але тільки Макс знайшов причину і зміг усунути її. Це дійсно правда. І завдяки цьому в нас буде дитина, – її тон змінився, став м’яким і вмовляючим. – Розумієш? Наша дитина... – зелені очі були наповнені сльозами, а руки не могли заспокоїтися, стискаючи й розтискаючи пальці. – А ще він змусив мене подивитися на тебе по-іншому і навчитися відкидати страхи. Я спробувала... і вийшло. Я хочу жити так... поруч із тобою... і тепер я щаслива. Як би там не було – якщо Максим просить про це, то я мовчатиму. – Віктор мовчки обійняв її, поцілував кудись у скроню, уткнувся носом у її голову і більше не відпускав, а Таня продовжила щось йому казати, міцно вчепившись за його руку і, в свою чергу, уткнувшись носом у комір його сорочки.

– От і добре, приємно бачити, як остання стіна, що розділяла вас, завалилася нікого не задавивши, – Максим лише посміхався, дивлячись на парочку.

– Макс... У нас усе добре... і це завдяки тобі. Ми подали заяву... ще тоді, як Вітя... як Вітя освідчився мені. Відразу ж пішли і подали. Через тиждень у нас весілля. Я хочу, щоб ти був із нами.

– Ну... тут ти трохи помилилася, дорогенька... усе ваше щастя – це завдяки вам. Я ж пам’ятаю, як Вітя до нас підійшов. Він застав нас, коли ми обіймалися, і все одно... все одно його віра була міцною, а кохання безмежним. Тож я тут ні до чого. Я тільки трошки підштовхнув тебе до правильних вчинків. Не рішень, а саме вчинків. Вирішувала ти все сама. Ось за це давайте й вип’ємо... за правильні вчинки, які призводять до правильних рішень і навпаки. За вашу любов! Ура! А на весіллі я звісно ж буду... як я можу таке пропустити?

Третій тост продовжився поїданням усякої смакоти…

– Прошу вибачення, але в мене страшенно розігрався апетит, – вибачався Макс, розглядаючи радісні очі Тані. Віктор же якось задумливо, але дуже доброзичливо дивився на свою кохану жінку.

– Макс, коли лікує, починає страшенно багато їсти, прямо все підряд, – Таня пояснила йому суть проблеми.