Елена Ферранте - Історія втечі та повернення, Елена Ферранте

Наступного дня П’єтро пішов до університету, а я чекала, доки Ніно зателефонує знову. Він не телефонував, і тоді, піддавшись поривові, його номер набрала я. Я чекала довгі секунди в страшному хвилюванні, у моїй голові не було нічого, крім крайньої потреби почути його голос. Що я скажу далі, я не знала. Може, накинусь на нього, може, знову розплачусь. Або закричу: «Добре, поїду з тобою, буду твоєю коханкою, буду, аж поки тобі не набридне». Але в ту хвилину я прагнула тільки, щоб він відповів.

Відповіла Елеонора. Я вчасно придушила голос, аби не запустити щосили в телефонну лінію слова, призначені для вух Ніно, які могли б нас скомпрометувати. Веселим тоном я сказала: «Привіт, це Елена Ґреко, як у тебе справи, як відпочинок, як Альбертіно?» Вона мовчки вислухала мене, а тоді заверещала: «Ага, Елена Ґреко, значить, ота шльондра, ота лицемірна стерва, дай моєму чоловікові спокій і більше не смій дзвонити, бо я знаю, де ти живеш, і, їй-богу, приїду туди й натовчу тобі пику!» Після цього кинула слухавку.

119

Не знаю, скільки часу я просиділа біля телефона. Мене переповнювала ненависть, в голові були лише фрази на кшталт: аякже, приїзди, приїзди скоріше, стерво, чого ще від тебе чекати, звідки ти, засранко, взялася – з вулиці Тассо, з вулиці Філандж’єрі чи Кріспі, а може, з Сантарелли, і ти ще хочеш зі мною задиратися, курво нещасна, ти ще не знаєш, з ким маєш справу, потіпахо. Моє інше «я» прагнуло виринути з глибин, де його було поховано під позірною лагідністю, і билося мені в грудях, мішаючи культурну мову з голосами, які я чула в дитинстві, усе в мене всередині аж дзвеніло. Якби Елеонора зараз ризикнула з’явитися в мене в дверях, я б плюнула їй в обличчя, спустила зі сходів, потягла б за волосся аж на вулицю, розвалила б її повну гівна голову об тротуар. Мені боліло в грудях, кров пульсувала у скронях. Під будинком тривали ремонтні роботи, з вікна насувалася спека, долинав частий стукіт, курява і набридливий звук якогось обладнання. У сусідній кімнаті Деде сварилася з Ельзою: «Тобі не можна робити те, що роблю я, ти мавпа, бо тільки мавпи так роблять». Повільно до мене почало доходити. Ніно зважився розповісти все дружині, і тому вона так налетіла на мене. Лють перемінилася на нестримну радість. Ніно хотів мене настільки, що розповів про нас дружині. Поклав край своєму подружньому життю, цілком свідомо відмовився від усіх привілеїв, які давав йому цей шлюб, послав до дідька все своє життя, вирішивши краще завдати страждань Елеонорі та Альбертіно, ніж мені. Значить, це правда, він кохає мене. Я задоволено зітхнула. Телефон задзвонив знову, я відразу взяла слухавку.

Тепер це був Ніно, його голос. Він здавався спокійним. Сказав, що шлюбу його кінець, що він вільний. Спитав мене:

– Ти говорила з П’єтро?

– Почала.

– Ще йому не сказала?

– І так, і ні.

– Хочеш відступити?

– Ні.

– То поквапся, нам треба їхати.

Він вже не сумнівався, що я поїду з ним. Ми зустрінемось у Римі, усе вже готове – готель, квитки на літак.

– Не знаю, що робити з дівчатками, – сказала я, але тихо й невпевнено.

– Відвези до матері.

– Навіть мови не може бути.

– Тоді бери з собою.

– Ти серйозно?

– Так.

– Ти все одно хочеш, щоб я поїхала з тобою, навіть з доньками?

– Звісно.

– Ти справді мене кохаєш, – прошепотіла я.

– Так.

120

Раптом я відчула себе невразливою й непереможною, як це було колись у моєму житті, коли здавалося, ніби мені все дозволено. Я народилася щасливою. Навіть коли доля була неприхильною, насправді вона все одно працювала на мене. Звичайно, у мене свої заслуги. Я дисциплінована, маю добру пам’ять, звикла напружено працювати, навчилася використовувати створені чоловіками інструменти, умію надати логічності будь-якій безладній суміші, знаю, що робити, аби сподобатися. Але найважливішою була щаслива доля, я пишалась тим, що відчуваю її поруч, мов вірну подругу. Коли доля була на моєму боці, це додавало мені впевненості. Я вийшла заміж за порядну людину, а не за когось такого, як Стефано Карраччі чи, ще гірше, Мікеле Солара. Нехай ми з ним посваримось, він страждатиме, але врешті ми якось дійдемо згоди. Звісно, таке закінчення подружнього життя, такий крах родини матиме травматичні наслідки. А оскільки з різних причин ми не мали ніякого бажання повідомляти про це нашим родичам, а навпаки, були налаштовані якомога довше від них це приховувати, ми не могли відразу розраховувати навіть на допомогу родини П’єтро, яка за всіх обставин завжди знала, що робити і до кого звернутися, щоб розв’язати складну ситуацію. Але врешті я відчула спокій. Ми двоє дорослих людей, можемо поговорити, усе з’ясувати. У розгардіяші тих годин незаперечною мені здалася одна-єдина річ: я таки поїду в Монпельє.

Я поговорила з чоловіком того ж вечора, зізналася йому, що Ніно – мій коханець. Він щосили намагався не вірити. Коли я таки переконала його, що це правда, він розплакався, благав мене, сердився, підняв з журнального столика скляну стільницю і пожбурив її в стіну на очах у нажаханих дівчаток, які прокинулися від криків і стояли, не вірячи собі, на порозі вітальні. Мене це страшенно вразило, але я не відступила. Ще раз вклала спати Деде та Ельзу, заспокоїла їх, зачекала, доки вони заснуть. Тоді знов пішла до чоловіка, і кожна хвилина приносила нові рани. До того ж Елеонора почала бомбити нас дзвінками, вдень і вночі, обзиваючи мене, ображаючи П’єтро, який, мовляв, не вміє бути чоловіком, заявляючи мені, що її родичі знайдуть спосіб, щоб нас і наших доньок пустити по світу в одній сорочці.

Але це мене не злякало. Я перебувала в такому піднесеному стані, що не могла відчувати провини. Ба навіть мені здавалося, що страждання, які я спричиняла, приниження і агресія, які на мене звалилися, йшли мені на користь. Ці нестерпні переживання, мовляв, не лише допоможуть мені стати тим, ким я хотіла стати, а й урешті якимись несповідимими шляхами принесуть користь навіть тим, хто тепер страждає. Елеонора зрозуміє, що з коханням нічого не поробиш, що людині, яка хоче піти геть, нерозумно говорити: ні, мусиш залишитися. А П’єтро, безсумнівно, принцип цей теоретично вже знає, тому потребуватиме лише трохи часу, щоб усвідомити ситуацію й зробити мудрі висновки, застосовуючи терпимість на практиці.

Я відчувала, що важко буде лише з доньками. Чоловік наполягав, щоб ми розповіли