Річард К. Морган - Зламані янголи

Крик Суджіяді.

Четверта мітка була саме тією: я відчув, як вона розрізала плоть по довгій кривій, що перетинала та оточувала мій лікоть. Єдиний ендорфіновий підшкірник, яким я скористався раніше, перетворював мій біль на маленьку незручність, але мене все одно проштрикнуло дротом напруження. Я заново вчепився у брехню посланця про те, що тут геть нічого не відбувається, й сильно потягнув.

Волокно піднялося, наче нитка бурих водоростей з вогкого пляжного піску, залишивши борозну у плоті мого передпліччя. Мені оббризкало лице кров’ю.

Крик Суджіяді. У відчайдушному лементі то посилювалися, то послаблювалися відчай і здивування тим, що робила з ним машина, тим, що, як він відчував, коїлося з міцними волокнами його тіла.

— Ковачу, що ти в біса… — Вар дані заткнулася, щойно я на неї зиркнув і тицьнув пальцем на свою шию. Я ретельно обгорнув волокном ліву долоню й зав’язав його за міткою. Тоді, не дозволяючи собі над цим задуматись, я розпанахав собі руку і вправно та швидко затягнув петлю.

Тут нічого не відбувається.

Моноволокно врізалося мені в долоню, пройшло крізь шар тканини, наче крізь воду, і наштовхнулося на інтерфейсну біопластину. Слабкий біль. Кров виступила тоненькою лінією з невидимого порізу, а тоді заплямувала всю долоню. Я почув, як Вардані затамувала подих, а тоді верескнула: її вкусив інгібітор.

Не тут, — казали мої нерви інгібітору в мене на шиї. — Тут нічого не відбувається.

Крик Суджіяді.

Я розв’язав вузол на волокні та прибрав його, а тоді зігнув і розігнув пошкоджену долоню. Краї рани на долоні широко розійшлися. Я запхав у щілину палець і…

«Тут НІЧОГО не відбувається. Геть нічого.»

...крутнув до розриву плоті.

Було боляче, попри срані ендорфіни, але я отримав те, чого хотів. Під розшарпаною масою м’яса та жирової тканини показалася чисто-біла поверхня інтерфейсної пластини, всіяна крапельками крові й тонкими шрамами біотехнологічних схем. Я розсунув краї рани ще далі, повністю відкривши частину пластини. Тоді відвів руку назад — геть несвідомо, наче солодко позіхаючи, — і ляснув розсіченою рукою по інгібітору.

І стиснув кулак.

Усього на мить мені здалося, що удача зрадила мене. Удача, що дозволила мені витягнути моноволокно, уникнувши серйозного пошкодження судин, що дозволила мені добратися до інтерфейсної пластини, не порвавши жодного корисного сухожилля. Удача, завдяки якій ніхто не дивився на Ламонтові екрани. Удача, що неодмінно мала колись вичерпатися. Коли інгібітор ворухнувся під моєю слизькою від крові рукою, я відчув, як уся хистка споруда самоконтролю посланця починає валитися.

Бляха…

У моїй розідраній долоні вигнулась інтерфейсна пластина — «з користувацьким блокуванням, ворожа до будь-яких незакодованих схем, з якими вступає в безпосередній контакт», — і в мене за головою щось замкнуло накоротко.

Інгібітор помер із швидким електронним писком.

Я загарчав, а тоді пустив до себе біль, зціпивши зуби, потягнувся ушкодженою рукою назад і заходився знімати прилад із шиї. Тепер починалася реакція, притлумлене тремтіння, що бігло моїми кінцівками, та заніміння, що поширювалося в моїх ранах.

— Вонґсават, — сказав я, знявши інгібітор. — Піди-но знайди Тоні Ломанако.

— Кого?

— Того унтер-офіцера, що прийшов по нас учора ввечері, — притлумлювати емоції вже було непотрібно, але я помітив, що системи посланця все одно це роблять. Навіть коли мої нервові закінчення дряпала й муляла колосальна мука Суджіяді, я витримував це з якоюсь нелюдською терплячістю. — Його звати Ломанако. Ти, мабуть, знайдеш його біля плахи. Скажи йому, що мені треба з ним поговорити. Ні, зачекай. Краще просто скажи йому, що він мені потрібен. Саме так і скажи. Жодних причин, тільки це. Він потрібен мені просто зараз. Так він має прийти.

Вонґсават поглянула на закритий вхід до булькобуду. Він майже не заглушував несамовитого лементу Суджіяді.

— Отам, — сказала вона.

— Так, вибач, — я нарешті зняв інгібітор. — Я пішов би сам, але так вийде менш переконливо. А на тобі досі ця штука.

Я оглянув панцир інгібітора. Зовнішніх ознак шкоди, завданої противтручальними системами інтерфейсної пластини, не було, але прилад був млявий, а його мацальця зігнулись у спазмі.

Офіцерка-пілот непевно звелася на ноги.

— Гаразд, я піду.

— І ще одне, Вонґсават.

— Так?

— Не нервуй там, — я продемонстрував забитий інгібітор. — Постарайся не збуджуватися з жодного приводу.

Вочевидь, я знову всміхнувся. Вонґсават на мить витріщилася на мене, а тоді втекла. Якусь мить після цього всередину проривалися крики Суджіяді, а тоді запона впала назад.

Я перевів увагу на ліки перед собою.

Невдовзі прибіг Ломанако. Проліз за запону перед Вонґсават (змучені крики Суджіяді знову на мить посилилися) і пройшов центральним проходом булькобуду до ліжка, на якому скрутився калачиком і тремтів я.

— Вибач за гамір, — сказав він, схилившись наді мною. Злегка торкнувся однією рукою мого плеча. — Лейтенанте, ти…

Я, замахнувшись угору, вдарив його в оголене горло.

П’ять тетраметових підшкірників швидкої дії зі стрічки, яку напередодні ввечері вкрала моя правиця, опинилися просто на моїх основних кровоносних судинах. Якби я був у необробленому чохлі, то зараз би вже помирав у судомах.

Якби моя обробка була слабшою, то зараз я б уже помирав у судомах.

Прийняти меншу дозу я не наважився.

Удар проломив Ломанако трахею й розірвав її впоперек. Мою долоню з тильного боку залило фонтаном теплої крові. Ломанако, корчачись, із дитячими від несподіваної образи очима, незграбно позадкував. Я зліз із ліжка, пішовши за ним…

… щось у моїх вовчих генах ридає над цією зрадою…

...і закінчив справу.

Він повалився і завмер.

Я став над трупом, пульсуючи зсередини від тетрамету. Мої ноги невпевнено ворушилися. Моє обличчя з одного боку прошивав м’язовий тремор.

Надворі крики Суджіяді підвищилися, перетворившись на щось нове і ще страшніше.

— Зніми з нього мобільний костюм, — рішучо сказав я.

Жодної реакції. Я роззирнувся довкола і зрозумів, що звертаюся до самого себе. Депре та Вардані, заціпенівши, валялися на ліжках паралізовані. Вонґсават силкувалася встати, але не могла керувати кінцівками. Їхнє збудження було надто сильне: інгібітори відчули його смак у крові й відповідно їх покусали.

— Блін.

Я пройшов між ними, стискаючи понівеченою рукою павукоподібні установки й відриваючи їх, зсудомлених. Поводитися лагідніше під дією тетрамету було майже неможливо. Депре та Вардані, коли їхні інгібітори здохли, аж загарчали від шоку. З інгібітором Вонґсават було складніше: він раптово заіскрив і обпалив мою розкриту долоню. Пілотеса блюванула жовчю й перелякалася. Я став біля неї на коліна й засунув пальці їй у горло, зафіксувавши язика до кінця спазму.

— В тебе все га…

Запитання перебив вереск Суджіяді.

— …разд?

Вона кволо кивнула.

— Тоді допоможи мені зняти цей