Степан Іванович Наливайко - Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко

vid із значенням «знати», «відати», що й у величезній кількості українських і взагалі слов’янських слів: відання, відомий, оповідання, сповідь, свідомість, свідок, провидець, відомство, вість, звістка, розповідь, відповідь, вісник, довідка, досвід, завідувач, відьма тощо (ЕСУМ, І 390). Санскрит знає і слово jnyana, тотожне українському знання, але цим терміном частіше означаються емпіричні, набуті досвідом знання.

Освіта мала підготувати індивіда до наступних життєвих етапів, до мінімуму звести прагнення і бажання, які могли б увійти в суперечність з інтересами групи, громади чи стану, з якого він походить. Освіта мала розвинути в людині якості, які стали б основою її гармонійного життя в певному соціальному середовищі.

Давньондійське суспільство ділилося на чотири стани або варни: жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, землеробів-вайш’їв і шудрів, залежних від трьох перших станів, які вважалися вищими. Саме три вищі стани могли й мусили вивчати священні веди, а їхні діти — здійснювати упанаяну, обряд посвячення в учні, один із найголовніших обрядів життєвого циклу. Назва упанаяна походить від санскр. upa+ni — «приводити», бо батько приводив хлопчика до оселі вчителя — ґуру. Цей обряд символізував їхнє друге, духовне народження, яке вважалося навіть вищим і важливішим, аніж народження біологічне. Тому три вищі стани означалися не тільки терміном арії, але й терміном двіджа — «двічінароджені».

Окремі деталі цієї церемонії вказують на символічну смерть, далеку мандрівку й відродження, на причетність до ведійського культу й особливий характер взаємостосунків учня і вчителя-ґуру, другого, духовного батька дитини. Основні елементи упанаяни: пов’язування священного шнура (яджнопавіта) через ліве плече, вручення йому подорожнього посоха з дерева, придатного для жертвоприносин, повторення священної мантри (молитви) ґаятрі (інакше — савітрі). Це фрагмент із гімну «Ріґведи» (ІІІ, 62.10), зверненого до бога Сонця — Савітара. Ця мантра вважається «Матір’ю вед», її можуть промовляти тільки двічінароджені.

При упанаяні деякі обрядові дії і формули схожі на весільні. Після упанаяни вчитель-ґуру мусить деякий час провадити повстримливе подружнє життя, оскільки він «завагітнів» учнем. З <314> упанаяни починалася ашрама брахмачарина, що означало життя в оселі ґуру, прилучення до ведійських обрядів і текстів, дотримання особливих обітниць, збирання милостині для вчителя, підтримування священного вогню тощо. Відбуття упанаяни й постійне носіння «жертовного шнура» через плече — необхідна умова приналежності до двічінароджених. Це давало право брати участь у ведійських ритуалах. Хто не пройшов упанаяни, називався вратья — «відпалим від савітрі». Його могли прийняти в середовище аріїв тільки після певних покут і упанаяни.

Тож тільки «двічінароджені» мали право й були зобов’язані отримувати освіту, вивчати веди. Проте й самі «двічінароджені» не мали однакового статусу. Навчати могли тільки брахмани; кшатрії і вайш’ї навчали лише свого фаху. Тільки брахмани могли здійснювати обряди, ритуали й приймати пожертвування. Кшатрії відбували лише деякі воїнські обряди, а вайш’ї — землеробські. Заняттям кшатріїв була військова справа й управління державою. Вайш’ї займалися землеробством, ремеслами й торгівлею.

Отже початкові освіти передувало посвячення, упанаяна, що символізувало друге, духовне народження людини. Видимою ознакою того, що обряд відбуто, був священний шнур, пов’язуваний через ліве плече під праву руку. Цей обряд означав, що індивід став повноправним членом свого стану й суспільства й що він готовий до навчання. Хоча саме навчання для дітей із різного стану починалося в різному віці. Найраніше починали вчитися брахманські діти, за ними — кшатрійські, а останніми — хліборобські. Загалом упанаяна для хлопчика-брахмана здійснювалась у 8 років, кшатрія — в 11, вайш’ї — в 12. Вік учня мусив бути таким, щоб розум його був достатньо сприйнятливим і щоб вистачило часу для освіти. Але один і той же вік підходив не для кожної дитини. Тому допускався певний віковий вибір, залежно від здібностей дитини. Для дітей-брахманів він установлювався найраніший, бо брахмани самі були вчителями і своїх дітей їм не треба було нікуди відсилати. А кшатрії і вайш’ї могли здійснити упанаяну пізніше, бо вони віддавали дітей у науку до брахманів, відривали їх від дому, а це було зручніше робити, коли дитина доросліша (ДДО, 109–133).

Після упанаяни учень переселявся до вчителя-ґуру й до кінця навчання перебував під недремним оком наставника, котрий вважався його другим, духовним батьком. Сам учитель мав ставитися до учня як до рідного сина, <315> навчати його чесно й сумлінно, передаючи без утайки свої знання. Брати за це плати не годилося, хіба що після науки учень підносив учителеві подарунок, який не сприймався як винагорода за навчительську працю. То був тільки вияв поваги і вдячності за отримані знання, які ціни не мають. Зі свого боку, учень мав виказувати вчителеві синівську відданість і слухняність. Якщо при ньому хтось нечемно відгукувався про наставника, йому належало затулити вуха або піти геть.

Учня, незалежно від того, з якого він стану, привчали до невибагливого життя. Учень допомагав вчителеві по господарству, пас худобу, навіть збирав милостиню для нього. Учневі не слід було їсти м’яса, меду, вживати жувальний тютюн. Він мусив вставати до схід сонця, молитися, здійснювати належні ритуали, не спати вдень, скромно вдягатися, ходити босоніж, не танцювати, не слухати музики, не намащуватися запашними олійками, не ховатися від сонця під парасолькою. Мав бути правдивим, уміти стримувати емоції і приборкувати почуття.

Традиційна брахманська освіта передбачала насамперед вивчення вед. За ними йшли дисципліни, необхідні для вивчення і правильного розуміння вед: фонетика, граматика, етимологія, віршування, астрологія й правила жертвоприносин. Традиційна освіта включала 14 наук-відья та 62 або 64 мистецтва й ремесла. Серед наук були історія й священні перекази, демонологія, медицина-аюрведа, наука диспуту тощо (ДИ, 430). Учень вивчав і основний фах свого стану: кшатрії — військову справу, політику й управління державою, вайш’ї — агрономію, торгівлю, ремесла, брахмани — обряди й ритуали, жертвоприносини й науку викладання.

Слід сказати, що з плином часу в цій схемі освіти відбулася суттєва зміна — перед упанаяною став здійснюватися обряд, який знаменував початок вивчення абетки. Цей обряд називався відьярамбга, «початок науки» (санскр. vidya = укр. відання, знання, наука). Таку зміну викликало те, що доти існувала усна освіта, священні веди й перекази існували в усному вигляді, тому усно вони й передавалися з покоління в покоління. Та й індійці не дуже були охочі до відкритого дослідження фактів, властивого нашим часам, вони прагнули зберегти знання в таємниці. Брахмани ніколи не оприлюднювали мудрого знання, яке містилося в