Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

не мав при собі його звичної і по-справжньому надійної скорострільної автоматичної гвинтівки, яка залишилася там, біля астроплана…

Ще один невеличкий підйом між гігантськими деревами, що нагадували земні кипариси.

Швидкими кроками Ван Лун підіймався схилом, поглядаючи на хмарне небо, яке виднілося тут у просвітах між високими стрункими деревами, що росли окремими групами. Його турбувала ще одна думка: чи не наближаються сутінки? Звичайно, прожектор на грудях Ван Луна працював бездоганно, а радіохвилі, за якими він орієнтувався, поширюються однаково і вдень, і вночі. Проте — все ж таки краще йти цим дивовижним оранжево-червоним лісом при денному світлі. Адже в темряві побачиш лише те, на що падає яскравий промінь прожектора; а по контрасту, з тим — навколо все стає ще темнішим. Крім того, це яскраве проміння може вночі привертати увагу хижаків…

Отже, про сутінки. День на Венері майже дорівнюється земному літньому. Зараз — близько семи годин. Сутінки настануть ще не скоро. Втім, чи не почне тут, у лісі, темнішати раніше?.. Зараз Ван Лун готовий був пошкодувати, що на ділі не ствердилися припущення частини земних астрономів, прихильників теорії про повільне обертання Венери навколо її осі. Тоді б тут темнішало не близько дев’яти годин вечора, а значно пізніше… і це було б йому на руку…

Підйом скінчився. Ван Лун зробив кілька останніх кроків вгору схилом і помітив, що за крайніми цикадеями значно більше світла, наче ліс там взагалі обривався. Невже це та простора галявина, яку він бачив зверху, висячи в жилавих лапах гігантської бабки? Ще кілька десятків метрів — і Ван Лун побачив.

Ні, це не просто галявина, а велике просторе плато: тоді згори він не міг уявити собі його справжніх розмірів. Тут справді не було жодного дерева. Ліс відступав направо і наліво, до самого обрію. Тільки трава, висока і густа світло-оранжева трава вкривала тут грунт; не було видно навіть звичної на Венері всюдисущої папороті. Але не це вражало.

Дивні, фантастичні споруди, безформні купи виднілися там і тут, вони підіймалися з густої трави, — незграбні, незрозумілі, різні за кольором: жовті, коричневі, сірі, рожеві. І всі вони рухалися! Так, вони не лишалися на одному місці, вони повільно пересувалися, наближались одна до одної, розходилися, розпадалися на частини і знову зросталися. Це було щось цілком незбагненне, ні на що не схоже, неймовірне!

— Може, я сплю на ходу? І це сниться? — проговорив вражений Ван Лун.

Дивні споруди коливалися, вони прямо на очах змінювали свої форми. Немовби вони складалися з окремих найпростіших геометричних тіл — куль, циліндрів з круглими обрисами. І кожна така куля, кожен циліндр рухався, перекочувався, наче прилипаючи до інших і потім знову відпадаючи. Ось — Ван Лун ясно бачить це недалеко від себе! — жовто-золотава висока конічна купа довгастих м’яких тіл, подібних до товстих напівпрозорих ковбас. Купа цих тіл лежить на траві. І вона ворушиться, вона пересувається кудись убік, стикається з іншими купами, що складені з світло-зелених пульсуючих куль, зроблених немов з м’якого холодцю. Кулі значно менші від ковбас. Перша купа перекидається, падає на другу, накриває її, і обидві розсипаються, перекочуються в високій траві. А за кілька секунд на цьому місці знову виникає конічна купа округлих циліндрів. Вони, здається, стали більшими, ніби потовстішали. А світло-зелених куль уже немає, вони безслідно зникли.

«Тварини?.. Тоді чому вони нагромаджуються одна на одну? Комахи? Зовсім не схоже, — вагався Ван Лун, остерігаючись вийти на загадкове плато. — Але, скажу, теж хижаки. Думаю, кулі не зникли. їх пожерли ті жовті ковбаси. Напали і пожерли. А як? Не розумію…»

Рух на просторому і широкому плато не припинявся ані на хвилину. Тепер Ван Луну здавалося, що всі ці кулі й циліндри були дуже легкими, немовби наповненими повітрям: чи ж не вітер переносить їх з місця на місце? Але тоді в них немає ніякої небезпеки для нього, немає рації витрачати час на їх розглядання.

— Поспішайте, товаришу Ван, поспішайте! Ми чекаємо вас і дуже турбуємося, — повторював тривожний голос Галі Рижко. — Чи не збилися ви з вірного напряму? Пеленгуйте нас!..

Цей вірний напрям пролягає прямо через широке плато, від краю до краю заселене незнаними дивовижними живими істотами. Обходити плато — ого, це, мабуть, кілька зайвих кілометрів, не годиться! У Ван Луна надто мало кисню, надто мало часу. Треба йти навпростець. Хіба тільки скласти, сховати висувну рамку антени: хоч ці істоти і здаються легкими, але — хто їх знає? А якщо раптом налетять на нього і пошкодять рамку? Ні, обачливість не завадить.

Ван Лун намітив точний напрямок через плато — по прямій лінії до далекого старого кипариса на тому боці: цей орієнтир буде добре видно з першої-ліпшої точки плато. Голос Галі Рижко послабшав і тепер був ледве чутний, хоч як не повертався Ван Лун.

«Нічого, Галю, на рівному плато не зіб’юся з шляху. Потім знову перевірю. Вперед!»

Дивні істоти не звертали ніякої уваги на людину в скафандрі, що наближалася до них. Вони все так само рухалися і перекочувалися по траві. Ван Лун прискорив кроки, здивовано поглядаючи на незрозумілі істоти, повз які він швидко проходив. Що ж це таке, зрештою?

Драглисті, пульсуючі тіла їх були зодягнені у зморшкувату щільну плівку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали ані голів, ані кінцівок — і все ж таки вони поводилися, наче живі істоти, жодної миті не лишаючись нерухомими. Наче великі пухкі пузирі, вони накочувалися одна на одну, обмінювалися місцями, горішні зісковзували з нижніх, знову нагромаджувалися в купи. Очевидно, саме так вони й пересувалися по плато.

Здалеку їх купи здавалися невеличкими. А тепер Ван Лун бачив, що найменша з тих куп сягала йому по плече. Відстань між окремими купами то збільшувалася, то зменшувалась, і тоді між ними лишалися дуже вузькі проходи. Що далі йшов Ван Лун, то більше зустрічав таких куп — і час від часу він змушений був квапливо пробігати в проходах між ними, поки вони не зімкнулися.

Ван Лун уже не йшов, а