Василь Биков - Піти й не повернутися

— нарешті сказав він. — Я недавно в цьому загоні, ще не знаю всіх на прізвище.

— Так, не знаєш, — з легкою удаваною прикрістю повторив Портнов. — А староста цей, кажеш, Сич? Так він у вас значиться Рибак напружив пам'ять — здається, він не чув навіть старостиного прізвища, не тільки його клички.

— Я не знаю. Чув — у селі його звуть Петро.

— Ах, Петро.

Йому на мить здалося, що Портнов — це якийсь недолугий плутаник, але зразу ж він здогадався: слідчий хоче заплутати його.

— Так, так. Отже, де народився? В Могильові?

— Під Гомелем, — терпляче поправив Рибак. — Речицький район.

— Прізвище?

— Чиє?

— Твоє.

— Рибак.

— Де решта банди?

— На… у Борковськім лісі.

— Скільки до нього кілометрів?

— Звідси?

— Ну, а звідки ж?

— Не знаю точно. Кілометрів вісімнадцять буде.

— Правильно, буде. Які села поблизу?

— Села? Дігтярня. Уклеїна. Ну й те, як його… Драгуни.

Портнов зазирнув у папірець, що лежав перед ним на столі.

— А які у вас зв'язки з цією… Окунь Євгенією?

— Дем'янихою? їй-богу, ніяких. Просто зайшли переховатися, поїсти. Ну, а ваші хлопці…

— А хлопці й нагрянули. Молодці хлопці! Так, кажеш, ніяких?

— Абсолютно. Євгенія тут ні при чому.

Слідчий швиденько підхопився з-за столу, ліктями смикнув угору — мабуть, завеликі в поясі штани.

— Не винна! А вас приймала? На горище ховала? Що, думаєш, не знала, кого ховає? Добре знала. Укривала, значить. А за законами воєнного часу за це що належить Рибак уже знав, що за це належить по закону воєнного часу, і подумав, що, мабуть, слід відмовитися од наміру вигороджувати Дем’яниху. Було зрозуміло, що на кожну таку спробу слідчий реагуватиме, як бугай на червоне. І він вирішив не дратувати. Чи зараз до Дем’янихи, коли невідомо ще, як викараскатися самому.

— Так, добре! — слідчий підійшов до вікна і бадьоро повернувся на каблуках, руки його були засунуті в кишені штанів, піджак на животі розхристався. — Ми ще поговоримо. А взагалі я скажу: ти хлопець розумний. Можливо, ми збережемо тобі життя. Що, не віриш? — слідчий іронічно посміхнувся. — Ми можемо, це Совєти нічого не могли. А ми можемо карати, а можемо й милувати. Дивлячись кого. Так от слухай.

Він наблизився до Рибака майже впритул, і той, відчувши, що допит на тому, певно, закінчується, шанобливо підвівся з крісла. Слідчий був йому до плеча, і Рибак подумав, що легко придушив би цього недомірка. Та, подумавши так, він майже злякався своєї такої невчасної тут думки і з удаваною вірністю глянув у рухливі, з начальницьким холодком очі поліцая.

— Так ось. Ти нам розкажеш усе. Тільки перевіримо, не думай. Не набрешеш — залишимо жити, вступиш у поліцію і будеш служити великій Німеччині.

— Я? — не повірив Рибак.

Підлога під ним якось дивно хитнулася, стіни цієї запльованої кімнати розступилися ушир, за хвилинну збентеженість у собі він раптом відчув волю, простір, навіть подих свіжого вітру в полі. Усе його життя переверталося догори ногами, але, здається, вселялася надія вижити.

— Так, ти. Чи не згодний? Можеш зразу не відповідати. Іди подумай. Але пам'ятай: або пан, або пропав. Гаманюк!

Перше ніж він, приголомшений і піднесений водночас, устиг зрозуміти, що буде далі, двері розчинилися, і на порозі виріс той самий Стась.

— У підвал.

Стась придуркувато кліпнув на слідчого своїми виразними очима.

— Так, це… Будила чекає.

— У підвал! — вискнув слідчий. — Ти що, глухий?

Стась стрепенувся.

— Яволь у підвал! Біте, прошу!

Рибак вийшов, як і заходив, дуже розгублений, тільки вже з іншої причини. Хоча він ще не усвідомив усієї складності пережитого, але відчув гостро і радісно — буде жити! З'явилася можливість жити — це було головне. Інше — потім.

— Га, значить, відкладається? — смиконув його за рукав Стась, коли вони вийшли у двір.

— Так, відкладається! — твердо сказав Рибак і вперше з викликом зиркнув у гарне, в'їдливо-насмішкувате обличчя поліцая. Той хихикнув хрипливим, на зразок козячого мекання, голосом.

— Ніде не дінешся! Віддаси! Добровільно, але обов'язково — тельбухи із тебе витягну! «Дурний чи удає?» — подумав Рибак. Але в нього з'явився оборонець, і Стась тепер мало лякав, він був для нього не страшний.

13

Сотникова рятувала його неміч: як тільки Будила наближався до нього зі своїм катувальним знаряддям, він швидко втрачав свідомість. Його відливали, але ненадовго, морок небуття знову застилав свідомість, тіло не реагувало ні на ремінні черезсідельники, ні на сталеві кліщі, якими Будила зривав із пальців нігті. Даремно помарудившись так із годину, двоє поліцаїв виволокли Сотникова із приміщення і кинули в ту саму камеру, до старости.

Якийсь час він мовчки