Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

всю мерзотність щоденного знавіснілого цькування. Газетні брехні гірші сірчаної кислоти. О-о! Це треба пережити, щоб зрозуміти до кінця. Те, що сталося зі мною, у нас може статися з кожним. Адже на борту літака з Уолтінгом і Гріссом міг опинитися і не я, а хтось інший з радистів, і тоді він, а не я став би козлом відпущення.

Містер Белч потягнувся до столика, взяв свою чарку, проте пити не став. Певне, хотів переконатися, чи ще тремтять руки. Та пальці вже заспокоїлись. У його раніше безбарвних очах проступила густа синява. Голос зміцнів, рухи стали впевненими.

— Ти це знаєш, Кассію. Війна закінчилася для мене тут, на Шпіцбергені. Повернувшись до Англії, я почував себе так, паче витягнув щасливий лотерейний квиток.

— Після того, що випало на пишу долю, залишитись живим немало, — Касян налив собі содової.

— Більше року вони мучили мене допитами. Двадцять раз з'ясовували те саме, поки не переконались, що я кажу їм правду. Я навіть не підозрював тоді, що Мак-Ллойд уже ховається у мене за спиною.

— Признаюсь, друже, не розумію, про що ти говориш, — сказав Калікін, ковтнувши содової із своєї склянки.

— Ти маєш рацію. Я повинен розповісти по порядку, інакше, не зрозумівши моєї ситуації, ви не зможете допомогти мені з'ясувати все до кінця. В моїй історії ще немало білих плям… Коли мене перестали тягати на допити, я вирішив, що з льодовим кошмаром покінчено назавжди, що лише у сні, а більше ніяк до них не повернусь. Адже протягом майже трьох місяців у контррозвідці королівських повітряних сил мене щоденно довбали у тім'я. І раптом залишили у спокої, навіть вибачились. Купили за казенний рахунок квиток, посадили в поїзд, і я поїхав додому, в Лондон. Боже, який я був щасливий! Я так скучив за домівкою, за рідним містом. О, ви не знаєте, що таке Лондон! Чим він був у той благословенний час для кожного справжнього англійця… У нас тоді ходила крилата фраза: «Якщо вам набрид Лондон — значить, вам набридло життя…» О ні, життя в той час тільки почало мені відкривати своє справжнє обличчя. Судіть самі, що лишалося солдатові, котрий у свої дев'ятнадцять років встиг пройти всі кола пекла і повернутись цілим і неушкодженим, що йому залишалося, як не закохатися до запаморочення, до безтями втріскатись у це саме життя? Адже раніше, до армії, я бачив його лише здалеку.

Потім був Оксфорд, історія слов'янства, якій я віддав своє захоплення, і знай, це сталося не без твого впливу, Кассій… Наша зустріч змінила все моє життя. Вже повернувшись додому, я поступово почав міряти все твоїми мірками. Але це було не одразу. Якось саме собою, підсвідомо і поволі. А спочатку… Спочатку про Лондон, точніше, про Сіті. Наше місто виросло біля мосту, що був збудований на місці першої постійної переправи через Темзу, якою переправлялись ще римські колісниці. Сьогодні важко, повірити, що в часи Шекспіра, гуляючи, люди за годину обходили все місто. Квадратна миля біля мосту — це і є Сіті. До наших днів воно зберігає риси державності. Ще Вільгельм Завойовник пожалував Сіті надзвичайні привілеї, котрі закріпила за ним Велика хартія вольностей. Ці привілеї ревно оберігаються і до цього часу. Якщо ви думаєте, що на офіційних церемоніях британську столицю представляє голова ради Великого Лондона, то ви помиляєтесь: її представляє лорд-мер Сіті, який і до нині зберігає титул середньовічного барона. Кожного разу, коли королева відвідує Сіті, лорд-мер вручає їй оздоблений перлами меч, символ того, що золото банкірів віддає себе на милість булату королівської влади. Колись і я вірив тим дурним символам. Вірив, поки не стикнувся з істинними володарями Сіті, рицарями золотого кола. Ви що-небудь чули про таємне товариство, створене на зразок і за подобою ордена ієзуїтів?

Добриня знизав плечима і глянув на Касяна.

— Ні, не доводилось, — зізнався Касян.

— Не дивно. Про це вони мовчать. Навіть охочі до сенсацій газетчики тримають роти на замку. А почалося все од Сесіля Родса, — вів далі містер Белч. — Він, як і я, закінчив Оксфорд. Правда, трохи раніше, десь на початку минулого сторіччя. Так от, майбутній володар Південної Африки (Родезія — це від Родса) ще в молодості висунув цю ідею. Спочатку її зустріли, як маячню і тільки, але потім, коли світ потрясла Паризька комуна і вперше пролунав лозунг: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!», товстосуми згадали про Родса. В 1873 році в Новому Орлеані вони створили орден Рицарів золотого кола і обрали мільярдера Родса своїм першим великим магістром. «Коли ми, — сказав він у своїй тронній промові, — наділені багатством, високими титулами і можливістю вирішувати державні і світові проблеми, не бажаємо бути розчавленими чорними, чиї інтереси у всьому світі врешті-решт зведуться до спільного знаменника, нам слід об'єднатися для зустрічного бою без розрізнення як національної, так і державної приналежності. Наша спілка має стати урядом над урядами. Стабілізація прав власності і привілеїв — ось наша мета. Обізнаність, готовність до боротьби, відданість одного всім і всіх одному — наше гасло!»

Якщо ви думаєте, що час, революції, світові війни послабили цей таємний орден, глибоко помиляєтесь. Він існує і сьогодні. Їх емблема — на золотому кружалі мальтійський хрест і зірка. Повірте мені, це набагато гірше, ніж фашистська свастика. Я часто зустрічав такі значки в краватках, або на лацканах смокінгів ділків із Сіті. Сіті… У нього свій бюджет, своя поліція, свої закони. Під захистом середньовічних стіп — банки, фондові біржі, фрахтові кампанії, власне тут зосереджено фінансову міць не лише Англії чи Лондона, тут тримають у лещатах півсвіту. Природньо, що ставки місцевих податків набагато нижчі, аніж у сусідніх районах Лондона… Але я хотів про інше. В Лондоні сорок п'ятого життя молоді мого кола вирувало, наче у повноводому джерелі. Майже всі у час війни були позбавлені можливості розважатися і намагались надолужити втрачене. Не відставав од інших і я. Мої батьки не відмовляли мені у грошах, але я знав, що кошти нашої сім'ї досить-таки обмежені.

Моя мати — уроджена Стоун. Голова цієї сім'ї, мій дід Джеральд Стоун, володів у Доклейді, недалеко від Лондонського мосту, судноремонтною фірмою. В Сіті він не був серед перших, проте вважався