Кірстен Бойє - Медлевінґери

Він почув, як за ними зачинилися двері, і побіг на кухню по Бріттині ключі від підвалу. Поки Покашиїнський тримав Ніссові руки за спиною, той не мав жодного шансу стати невидимим. Йоганнес мусив їх догнати.

Він саме зірвав в’язку ключів з гачка, як подзвонили в двері.

— Привіт, Йоганнесе! — сказав пан Їделунґ. — Я хотів, щоби твоя мама…

— Покашиїнський! — викрикнув Йоганнес і помчав сходами вниз. — Покашиїнський… — І зрозумів, що навіть не може пояснити, що сталося.

Але пан Їделунґ і не питав. Великими стрибками він наздогнав Йоганнеса і побіг з ним у підвал.

— Що сталося, Йоганнесе? — прокричав він. — З тобою все…

Перед зачиненими дверима підвалу стояв Покашиїнський, витріщаючись на ключі у своїй руці. Його тіло злегка похитувалось.

— Мале стерво більше цього не зробить! — запевнив він на диво чітко, дивлячись на Їделунґа і Йоганнеса тьмяними очима.

— Сусіде Покашиїнський! — сказав пан Їделунґ. — Мені цікаво, хто і чого більше не зробить? Ви геть не при собі!

— Я впіймав малу сволоту! — сопів Покашиїнський. — Тепер він від мене не втече! Просто гупати мені в спину, це нормально? Це нормально?

Їделунґ підвів брови.

— Якщо ви мене так прямо питаєте, то радше ні, — сказав він. — Але, можливо, я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.

Йоганнес відчував, як серцебиття заспокоюється. Їделунґ йому допоможе. З дорослим Покашиїнський не поводитиметься так, як із ним.

— Позавчора, — сказав Покашиїнський, повільно сповзаючи стіною підвалу, — це мале стерво просто налетіло на мене ззаду! Просто налетіло — бац! бац! Це нормально? Так не робиться!

Тут його ноги посунулися ще трохи вперед, і він гупнувся на підлогу.

Їделунґ обернувся до Йоганнеса й покрутив пальцем біля скроні.

— Це просто приголомшлива історія, пане Покашиїнський! — приязно сказав він, нахиляючись над сусідом, голова якого поступово прихилилася до плеча. — Не засинати! Агов! Хто на вас налетів?

— Прилетіло, — промурмотів Покашиїнський із заплющеними очима. — Прилетіло! Це ж ненормально.

— Ваша правда, — сказав Їделунґ, схопивши його за плечі. — І що ви зробили з літаючою тваринкою? — Він потряс Покашиїнського, аби той знову розплющив очі.

— Замкнув! — сказав Покашиїнський, брязкаючи в’язкою ключів. — Ха-ха! У підвалі! Там він собі може літати, і літати, і літати… — Його голова знову впала на груди.

— Справді? — спитав Їделунґ. — Ну, то ми глянемо. — І взяв з рук у безтямного Покашиїнського в’язку ключів. Покашиїнський мирно сопів.

Двері підвалу безшумно відчинилися, і Йоганнес побачив стоси кам’яних плит, що їх привезла вантажівка.

— Ти бачиш, щоби тут хтось літав? — запитав Їделунґ, зайшовши у приміщення. Він нахилився, щоби зазирнути поміж стосами. — Пощо я взагалі сюди заглядаю? Тільки не розповідай Брітті! Ще подумає, ніби я повірив п’яниці!

Він зачинив двері, замкнув їх, а ключ поклав на коліна Покашиїнському, який тепер доволі гучно хропів.

— Good night, — сказав він. — І солодких снів. No drinks before sunset. Може, це правило йому допомогло б.

— Що? — не зрозумів Йоганнес. Він сподівався, що двері були відчинені достатньо довго для того, щоби Нісс встиг вислизнути.

— Так казали в моїй молодості, — відповів Їделунґ. — Жодного алкоголю до заходу сонця. Можливо, Покашиїнський міг би з цього почати. Тоді, можливо, його не турбували б летючі істоти, які нападають ззаду.

Йоганнес спробував засміятись.

— Та він геть п’яний, — сказав він. — І щось йому таке ввижається.

Коли вони підійшли до дверей квартири, хтось невидимий смикнув Йоганнеса за холошу.

— А що тебе так налякало? — запитав Їделунґ, наморщивши чоло. — Тільки п’яний Покашиїнський? На тобі лиця не було, як я до вас подзвонив!

— Так… бо я подумав, — почав Йоганнес, щиро сподіваючись, що йому зараз щось спаде на гадку, — що він скривдив мою морську свинку…

— Вона ж не вміє літати! — засміявся Їделунґ. — Він не міг собі такого уявити. Та нехай, байдуже. Власне кажучи, я просто зайшов нагадати Брітті про запрошення. На завтра. Покататися на моєму «Люцифері»! Сезон відкривається.

Він поклав руку Йоганнесові на плече.

— Тобі, мабуть, теж слід було б трохи відпочити, — сказав він. — Ти так панічно відреагував на того п’яницю.

Йоганнес кивнув.

— Моторний човен? — запитав він.

— Але не дуже класний, — відповів Їделунґ. — Плунжер. Тільки п’ять вузлів.

— Я подумаю, чи поїду з вами, — пообіцяв Йоганнес.

— Випий склянку молока: після такого переляку це корисно, — порадив на прощання Їделунґ вже з другого поверху.

Йоганнес зачинив двері.

У своїй кімнаті він влігся на ліжко.