Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

по-чеському. Вони не здогадуються, що герцог мертвий, і не знатимуть, чи не заступив Міхль герцога, як ставалось уже не раз, за герцоговою волею й бажанням, поки герцог жив десь інкогніто. Тим часом він, Міхль, опанує досконало чеську мову, оту прокляту тарабарщину, і навчиться досконало наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис, і тоді остання різниця, яка ще лишається між ним, Міхлем, і герцогом, буде к бісу усунута.

Потім він почав міркувати, чого йому забажати, щоб натішитися своєю безмірною могутністю: чи звеліти когось повісити, чи наказати котрійсь із двірських дам, щоб роздяглась перед ним догола, — іншої сексуальної насолоди, крім зорової, він не міг собі дозволити через свій сифіліс, що вже зайшов дуже далеко. Нарешті Міхль вирішив напитись вина й наказав слузі, щоб приніс пляшечку «Піспортер-гольдтрепфхену» та тонко накраяного сала в паприці.

— А коли якомусь французькому гурманові здасться, що до мозельського сало не годиться, хай іде к бісу, — додав він пихато. — Тут я вирішую, що годиться й що не годиться.

Всі події, змальовані в цьому розділі, — хоча й численні та багаті фатальними наслідками, — відбулися за неймовірно короткий час: о сьомій годині вечора Петр увійшов до оселі чоловіка в залізній масці, а тепер, коли він віз у сідлі перед собою Лібушу, що, скулившись під його плащем, горнулась йому до грудей, була всього дев’ята. Петр їхав ступою; падав густий сніг. Лібуша корчилась від болю й трусилась у гарячці. Коли віхола вщухла, вона заговорила змученим, нетвердим язиком, вихваляючи Петрову самовідданість та відвагу. Вона, Лібуша, мовляв, і хвилини не сумнівалась — навіть коли її найжорстокіше катували, — що він, Петр, герой, коханий, прийде її рятувати. І так сталось: Петр не забарився, визволив сердешну Лібушу.

— Так, визволив, — сказав Петр, — але якою ціною, за допомогою яких сил?

Лібуша здивувалася.

— Що? Якою ціною? Яку ціну мало життя того поганця? Чи не слід було йому здохнути вже давно? І хіба не чудово, що його вбила саме твоя дужа рука? І про допомогу яких це сил ти говориш? Я тобі колись казала, що була дуже поганою ученицею в чаклунській школі, тож і не диво, що панове інквізитори в сто разів краще знались на чорній магії, ніж я, і добре подбали, щоб я не вислизнула, — ув’язнили мене в Сфері Крейдяного Кола, що її можна було розбити, тільки порушивши цілість того кола, з якого сфера виростала. Але все це тільки бабські теревені та вигадки, ти, ворог усяких таємних чарів, у них не віриш — і маєш рацію. Ти приставив герцогові шпагу до горла й змусив його відв’язати мене. Хуртовина влетіла крізь камін до катівні й наробила переполоху, в якому солдати застрелили один одного, а ти вбив герцога. Це факти дійсні й незаперечні, і для того, щоб вони збіглися, непотрібні були ніякі таємничі чари. Все, що здається надприродним, кінець кінцем пояснюється дуже просто. Я колись уже казала це тобі — пам’ятаєш, Петре, де?

— Так. У Меммінгемі.

— Я рада, що ти не забув. А про наші втіхи теж не забув? Поцілуй мене, Петре, дуже прошу тебе.

Вона потяглася до нього вустами, і Петр відчув із них трупний запах людського страждання.

— Не можу, пробач, — сказав він.

Знову пішов сніг.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ
(Два епілоги)
Епілог перший

…Його поведінка ставала такою загадковою й таємничою, що не могла не збуджувати недовіри, ба навіть цілком обґрунтованих підозр.

Косіна, Ілюстрована світова історія, т. III, с. 189.

І Квестенберг був аж ніяк не єдиний, кого дратувала апатія цісаря Фердинанда II та Вальдштейнові незрозумілі тактичні й політичні промахи.

Яначек. Смерть Вальдштейна, с. 153.

Чи його плани не переросли як його здібностей, так і його вже занепалих фізичних і душевних сил?

Яначек. Вальдштейн і його доба, с. 429.

Далі йшли чотири тижні нерішучості, у Вальдштейна пояснювані тільки апатією, зумовленою фізичним, а може, й душевним нездоров’ям.

Полішенський. Тридцятилітня війна та європейська криза XVII ст., с. 211.

Його хвора, майже розкладена психіка призводила до того, що довкола клубка ідей, які він носив у голові, розросталось на всі боки хворобливе пагіння.

Голо Манн. Вальдштейн, с. 1051.

Ніщо з того, що збирався зробити Міхль, Вальдштейнів двійник, не здійснилося. Він не опанував чеської мови, «отієї проклятої тарабарщини», і не навчився наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис. Над його жалюгідними спробами сфальшувати той підпис, які збереглися до наших днів, історики хитають головами: як він міг за несповна рік так підупасти фізично? Його підпис іще в січні тридцять третього року був по-юнацькому гарний, сповнений розмаху, а в лютому вже став по-аматорському незграбний: фальшивка, тим жалюгідніша, що нещасний Міхль у своїх зусиллях не тільки не досягав успіхів, а навпаки, поводився дедалі примітивніше, замучений клопотами, непевністю його становища та сифілісом, що швидко прогресував, — лише в цій хворобі він не тільки зрівнявся зі своїм покійним паном, а й випередив його.

Міхль припускався незрозумілих політичних і воєнних промахів, пише один історик. З голови в нього росло «хворобливе пагіння», — каже інший історик, син великого німецького романіста, навдивовижу близький до нашої правди там, де він говорить про недужу, майже розкладену психіку гаданого Вальдштейна. Одне слово, Міхль був дурень, неспроможний дати раду складнющому становищу, яке завдало б клопоту й генієві. Він