Стефан Цвейг - Марія Стюарт

смертний вирок, чи дозволити виконати його. Вона перевертає цю думку, наче Сізіф — камінь, але він знову скочується і з усією силою б’є її в груди, пригнічує душу. Марно звертаються до неї міністри, бо ще голосніше промовляє її сумління. Єлизавета відкидає кожну пропозицію і вимагає щоразу нової. Сесіл вважає, що вона «мінлива, як погода», хоче то смерті, то помилування, раз по раз запитує друзів і тисне на них, чи немає «якогось іншого шляху», хоч у глибинах душі знає, що немає. Але ж те все могло б просто статися, відбутися без її відома, без її виразного наказу, зроблено для неї, замість неї. Єлизавета дедалі несамовитіше здригається і тремтить від страху перед відповідальністю, ненастанно зіставляє переваги і вади такої нечуваної дії і, доводячи міністрів до відчаю, день у день дво­значними, дратливими, нервозними і туманними фразами відсуває постанову в невизначеність. “With weariness to talk her Majesty left off all till a time I know not when”[30], — нарікає Сесіл, що як холодний і розумний рахівник не розуміє болю приголомшеної душі. Адже саму Єлизавету, хоча вона й дала Марії Стюарт суворого тюремника, день і ніч тримає тепер в ув’язненні ще суворіший, найжорстокіший, який є на землі: її сумління.

Три місяці, чотири місяці, п’ять місяців майже півроку триває ця внутрішня боротьба Єлизавети проти Єлизавети, чи повинна вона дослухатися голосу розуму, а чи голосу людяності. Під час такого нестерпного перенапруження нервів є, власне, тільки природним, що постанова одного дня прийшла раптово, наче вибух.

У середу 1 лютого 1587 року в парку Ґринвічу адмірал Говард раптом викликав до себе державного писаря Дейвісона — Волсінґем мав щастя або розум бути того дня хворим — і наказав одразу піти до королеви і принести на підпис смерт­ний вирок Марії Стюарт. Дейвісон узяв написаний рукою самого Сесіла документ і передав його разом із низкою інших паперів королеві. Але дивна річ, Єлизавета, велика акторка, раптом, здається, аж ніяк не квапиться підписувати. Вдає байдужість, розмовляє з Дейвісоном про геть далекі речі, визирає у вікно, чудуючись ясності зимового ранку. Лише потім цілком принагідно запитує Дейвісона: невже вона справді забула, що виразно наказала йому принести смертний вирок, — а він, власне, й приніс його. Дейвісон відповів, що документи на підпис, серед них і той, про який лорд Говард згадував окремо, принесено. Єлизавета бере аркуші, але стережеться перечитувати їх. Швидко підписує один за одним, серед них, зрозуміла річ, і смертний вирок Марії Стюарт; здається, Єлизавета з самого початку мала намір удавати, ніби вона через недбальство підписала серед інших паперів, ні про що не здогадуючись, і вбивчий документ. Але в цієї мінливої жінки вітер змінює напрям завжди несподівано. Наступна мить уже зраджує, як вона добре усвідомлювала свої дії, бо недвозначно пояснює Дейвісону, що вона тільки тому так довго вагалася, щоб усім стало очевидно, як неохоче вона дала свою згоду. Але тепер нехай він занесе підписаний смертний вирок лорду-канцлеру, щоб той поставив на ньому велику державну печать, але щоб ніхто інший не знав про це, а потім нехай передасть “warrant”, «розпорядження» особам, які мають виконати його. Це доручення зрозуміле й не лишає Дейвісону ніякої змоги сумніватися в рішучій волі Єлизавети. Про те, якою мірою Єлизавета давно вже змирилася з цією думкою, свідчить ще переконливіше та обставина, що вона тепер холодно і ясно обговорює з Дейвісоном усі подробиці. Страта має відбутись у великій замковій залі, відкритий двір або внутрішній двір видаються їй не досить підходящими. Крім того, Єлизавета наполегливо вимагає тримати в таємниці від усіх факт підпису смертного вироку. Коли після довгих мук знайдено вирішення, на серці завжди стає легше. Тож і Єлизаветі підвищує настрій нарешті здобута впевненість; вона просто задоволена, бо жартівливо каже Дейвісону, що біль від цієї звістки, напевне, вб’є Волсінґема.

Дейвісон тепер вважає, — і це можна зрозуміти, — що справу закінчено. Він уклоняється і йде до дверей. Але насправді Єлизавета ніколи не вирішувала щось однозначно і ніколи якась справа в неї не закінчувалася насправді. Від дверей вона гукнула Дейвісона назад, веселий настрій, справж­ня чи вдавана рішучість нерішучої жінки вже цілковито зникли. Єлизавета неспокійно походжає по кімнаті. Може, все-таки є якийсь інший шлях? Зрештою, “members of the Association”, «члени асоціації», склали присягу вбити кожного, хто брав участь у змові проти неї. А оскільки Еймієс Політ і його помічник у Фотерінґеї, обидва — члени тієї асоціації, то чи не був би це їхній клятий обов’язок — виконати цю дію і по­збавити її, королеву, ганьби публічної страти? Нехай усе-таки Волсінґем, просить Єлизавета Дейвісона, напише їм обом і викладе цю думку.

Добрязі Дейвісону мало-помалу стає незатишно. Він непомильно відчуває, що королева вже вирішила справу і все ж не хоче мати з нею нічого спільного; мабуть, він уже шкодує, що при цій такій важливій розмові немає жодного свідка. Але що йому лишається робити? Доручення зрозуміле. Дейвісон спершу йде до державної канцелярії й дає поставити печать на смертному вироку, потім іде до Волсінґема, що на основі пропозиції Єлизавети одразу написав бажаного листа Еймієсу Політу. Королева, пише Волсінґем, із жалем помітила певний брак завзяття в ньому, бо ж він з огляду на небезпеку, яку Марія Стюарт становила для Її Величності, «сам і без дальших доручень» не дібрав якогось способу усунути Марію Стюарт. Він міг би взятися за це усування з чистим сумлінням, бо ж склав присягу асоціації, і отак позбавив би королеву тягаря, бо ж її небажання проливати кров загальновідоме.

Той лист навряд чи міг дійти до Еймієса Політа, а відповідь із замку Фотерінґей аж ніяк ще не могла прийти, як у Ґринвічі знову помінявся вітер. Наступного ранку, в четвер, у двері Дейвісона постукав посланець із запискою від королеви: якщо він ще не передав смертний вирок лорду-канцлеру, щоб той поставив печать, то нехай і не передає, аж поки вона знову поговорить із ним. Дейвісон притьмом біжить до королеви і пояснює, що одразу виконав її наказ, на смертному вироку вже стоїть печать. Єлизавета видається невдоволеною. Вона мовчить, але не дорікає Дейвісону. А передусім