Вилки Коллінз - Жінка у білому

наполягаєте, ви неправедно користаєтеся з мого безсилля, і я негайно поступаюсь. Я спробую пригадати, що зможу (протестуючи!), й написати, що зможу (теж протестуючи!), а те, чого я не зможу пригадати й написати, доведеться пригадати й написати замість мене моєму камердинерові Луї. Він осел, а я інвалід, і вдвох ми ще, чого доброго, наробимо всяких помилок. Як це принизливо!

Мені кажуть, що я повинен попригадувати дати. Боже милий! В житті своєму я ще не запам'ятав жодної дати. З чого мені почати — і то не знаю.

Я спитав Луї. Він зовсім не такий осел, за якого я його досі мав. Він пам'ятає, коли це сталося, з точністю від одного до двох тижнів, а я пам'ятаю ім'я тієї особи. Це було десь наприкінці червня чи на початку липня, а ім'я молодої особи (як на мене, вкрай вульгарне) було Фанні.

Отже, наприкінці червня чи на початку липня я напівлежав, як звичайно, у своєму кріслі, в оточенні різних творів мистецтва, що їх я призбирую, аби вдосконалити смаки моїх сусідів-варварів. Сказати точніше, довкола мене були дагеротипи моїх картин, гравюр, офортів, давніх монет і всякої такої всячини, які я наміряюся невдовзі пожертвувати (дагеротипи, звісно, я веду мову про них, якщо взагалі можна вести про щось мову цією неоковирною англійщиною) — пожертвувати закладові в Карлайлі (жахливе місце!), маючи на меті вдосконалення смаків його членів (варварів та вандалів, щира правда!). Можна було б припустити, що джентльмена, котрий збирається вчинити величезне національне добродійство своїм співвітчизникам, не будуть так бездушно турбувати всілякими приватними ускладненнями та родинними незлагодами. Де там! Помилкова думка, запевняю вас, коли взяти мій випадок.

Та хай там що, а я напівлежав серед моїх мистецьких скарбів і мріяв про спокійний ранок. Звісно, саме тому, що я мріяв про спокійний ранок, увійшов Луї. Нічого дивного, що я поцікавився, якого дідька він з'явився, коли я не кликав його дзвоником. Я рідко лаюся — це така неджентльменська звичка! — та коли Луї замість відповіді осміхнувся, я вважаю зовсім не дивним, що прокляв його за це. Хай там що, а я це зробив.

За моїми спостереженнями, подібні суворі заходи незмінно приводять до тями людей нижчих класів. Луї теж отямився. Він зробився такий люб'язний, що облишив смішки й доповів, що там, за дверима, чекає Молода Особа, яка просить прийняти її. І додав (з осоружною балакучістю, притаманною слугам), що звати її Фанні.

— Яка Фанні?

— Покоївка леді Глайд, сер.

— Що потрібно покоївці леді Глайд від мене?

— Лист, сер...

— Візьміть його.

— Вона відмовляється віддавати листа будь-кому, крім вас, сер.

— Хто надіслав листа?

— Міс Голкомб, сер.

Щойно я почув ім'я міс Голкомб, я здався. Я звик здаватися міс Голкомб. Із досвіду знаю, що так буде менше галасу. Я здався і цього разу. Дорога Меріан!

— Хай покоївка леді Глайд увійде. Луї, стривайте! Її черевики риплять?

Я був зобов'язаний поставити це запитання. Черевики на рипах псують мені настрій на цілий день. Я скорився необхідності прийняти Молоду Особу, але я не бажав скорятися тому, щоб її черевики зіпсували мені настрій. Є межі навіть моєму терпінню.

Луї твердо запевнив мене, що на її черевики можна покластись. Я махнув рукою. Він впустив її. Чи ж треба згадувати, що своє збентеження вона виказала тим, що стулила губи й почала дихати носом? Тому, хто вивчає жіночу природу нижчих класів, безперечно, можна цього й не згадувати.

Хочу віддати належне дівчині. Її черевики таки не рипіли. Але чому у всіх молодих служниць завжди пітніють руки? Чому в них завжди товсті носи й грубі щоки? І чому їхні обличчя так плачевно недовершені, особливо кутики повік? Я не такий здоровий, щоб самому заглиблюватися в такі питання, але я звертаюся до вчених людей, котрі при здоров'ї: чому немає у нас розмаїття серед нашої породи молодих осіб?

— У вас лист для мене від міс Голкомб? Прошу, покладіть його на стіл, тільки нічого не перекиньте. Як там ведеться міс Голкомб?

— Добре, дякую вам, сер.

— А леді Глайд?

Я не дістав відповіді. Обличчя Молодої Особи зробилося ще більш невивершене, і, здається, вона заплакала. Безперечно, я бачив якусь вологу на її щоках. Сльози чи піт? Луї, з яким я щойно порадився, схильний вважати, що то були сльози. Він належить до її класу — йому це краще знати. Припустімо — сльози.

За винятком тих випадків, коли благородне мистецтво цілком слушно робить сльози несхожими на справжні, я рішуче заперечую проти сліз. Висловлюючись по-науковому, сльози — це виділення. Я можу зрозуміти, що виділення можуть бути здорові чи нездорові, але не можу збагнути, що в них цікавого з погляду сентиментів. Можливо, через те, що мої власні виділення всі без винятку хворобливі, я трохи упереджений проти них узагалі. Та дарма. В цьому випадку я поводився з усією можливою тактовністю і співчуттям. Я заплющив очі й сказав Луї:

— Спробуйте з'ясувати, що вона хоче цим сказати.

Луї спробував, і Молода Особа спробувала. Їм пощастило до такої міри заплутати одне одного, що, мушу сказати, я їм просто вдячний, так вони мене потішили. Мабуть, я знов пошлю по них, як тільки буду в поганому гуморі. Я щойно поділився цією ідеєю з Луї. Дивно, але він начебто знітився. Бідолаха!

Сподіваюсь, від мене не чекають, що я буду тут повторяти покоївчине пояснення її сліз, переказане мені з її слів англійщиною мого швейцарського камердинера? Це просто неможливе завдання для мене. Я зможу хіба що відтворити мої власні враження та почуття. Чи ж досить буде цього? Прошу відповісти ствердно.

Мені здається, вона почала розповідати мені (через Луї), що хазяїн звільнив її від обов'язків хазяйчиної покоївки. (Зважте на дивну непослідовність Молодої Особи. До чого тут я, коли її звільнили з роботи?) Діставши розрахунок, вона пішла ночувати до заїзду. (Я не тримаю заїздів — навіщо говорити мені про це?) Між шостою і сьомою годинами вечора до неї зайшла міс Голкомб попрощатись і дала їй два листи — одного для мене, другого для якогось джентльмена в Лондоні. (Але ж я не джентльмен у Лондоні, хай йому всячина!) З обачності вона сховала обидва листи за пазуху. (А мені яке діло до цього?) Вона дуже сумувала, коли міс Голкомб пішла від неї, й не могла ні їсти, ні пити, аж поки не настав час лягати спати, і тоді — було близько дев'ятої вечора, — згадавши, що за день вона й ріски