Орхан Памук - Мене називають Червоний

скакуна, на якому шах Ферідун перепливає річку Діджле без дозволу арабського султана; печального чалого коня, що здалеки спостерігає за тим, як Турун підступно й віроломно стинає голову своєму молодшому братові Іречу, якому заздрив, бо батьки поселили Іреча в найпрекраснішій країні — Ірані, а його та середульшого брата — в далекій Греції й закинутому на край світу Китаї; скакунів героїчних ратей Іскандера, що складаються з хозарських, єгипетських, берберських та тазійських воїв у сліпучих шоломах, закутих у броню, з крицевими щитами й шаблями, які не зігнеш; легендарного коня, що вилікував цілющою водою з зеленого озера шах Яздгірді від кровотечі, яку наслав на нього Аллах за те, що повстав проти його волі, — й на березі того самого озера скакун убив шаха, аби звершилося правосуддя Аллаха. Не міг я тут натрапити й на зображення сотень інших міфічних і реальних коней, котрі створили всього сім-вісім малярів. Але для того щоб передивитися ілюстрації решти книг скарбниці, у мене було часу більше, аніж цілий день.

2. Впродовж останніх двадцяти п’яти років у середовищі малярів існує твердження, яке водночас служить темою для пліток: кажуть, будь-який художник, з дозволу падишаха потрапивши в цю недоступну для решти скарбницю, знаходить тут книгу, яку я сам так довго шукав, гортає її й до свічки копіює в свої зшитки якомога більше взірців зображень коней, дерев, хмар, квітів, птахів, сцен війни й кохання, а потім використовує їх… Та аби художник створив щось досі невидане чи просто прекрасне, зловмисники завжди пускали отакі чутки, щоб лише принизити, вказуючи на наслідування перського живопису, — книга ж із Тебріза, який більше не належав до володінь нашого падишаха. Коли наклепи зводили на мене, я загорявся праведним гнівом і водночас потайки пишався, коли їх зводили на інших, — я вірив у чутки, як і всі. Нині ж, озираючись назад, із сумом усвідомлюю, що ми, четверо малярів, які одного разу, двадцять п'ять років тому, переглядали перське «Шахнаме», того дня завчили його ілюстрації напам'ять, і двадцять п'ять років, згадуючи й мимоволі змінюючи мініатюри в своїй уяві, відтворювали їх для видань нашого падишаха. Я сумував, але не через бездушність підозріливих падишахів, котрі ніколи не дозволяли виносити книгу з скарбниці, щоб ми її переглянули, мені шкребло на душі, бо розумів, який підневільний наш малярський світ. Чи то великі майстри Ґерата, чи то сучасні маляри Тебріза — однаково перські художники перевершували в живопису нас, османів.

Добре було б, якби за два дні мої маляри вкупі зі мною уникли тортур, — подумалося мені, і я безжально шкрябонув кінчиком свого очеретяного каляму по очах одного з облич на відкритій переді мною сторінці. Це була мініатюра до оповіді, в якій перський учений без усякого досвіду переміг у поєдинку з шахів індійського майстра. Він, бачте-но, щойно навчився грати в цю гру, роздивившись фігури й дошку в квадратах, привезену індійським послом! Перська брехня! Я зашкрябав очі гравців, а також шаха та його оточення, що спостерігали за поєдинком, перегорнувши сторінку назад, теж попсував очі шахам на війні, показним воям у шахських латах та стятим головам, які валялися на землі. Спаскудивши так три сторінки, я запхав свій калям за кушак.

Мої руки тремтіли, одначе не скажу, що почувався дуже зле. Думаю, тепер ви розумієте стан тих недоумків, котрі жують сторінки в книжках — кого-кого, а їх я за свої п'ятдесят літ малярського життя набачився.

3. Мої вчинки розбурхали в моїй душі і біль і втіху життя, яке загасає. Над цією дивовижною книгою десять років працювали найобдарованіші перські маляри шаха Тахмаспа, проте калям Бехзата її мініатюр не доторкався, ніде я не зустрів тої прекрасної руки, яку міг вивести тільки він. Утративши прихильність шаха й перебравшись на схилку літ з Ґерата до Тебріза, Бехзат справді отемнів. З миром у душі я вкотре розмірковував над його долею: промалювавши все життя й досягши бездоганності зображення, великий майстер сам себе отемнив, бо не хотів пристосовувати свою мініатюру до приписів іншого малярського цеху та вимог іншого шаха.

Кара з карликом розгорнули якийсь товстелезний том і поклали його переді мною.

— Ні, не те, — промовив я, анітрохи не завдаючись метою суперечити. — Це монгольське «Шахнаме»[198]: Іскандер посилає в бій залізних вершників на залізних конях, яким залив усередину нафту, підпалив, і тепер з їхніх ніздрів виривається і, ніби в світильнику, палахкотить вогонь.

Ми розглядали зображення полум'яної залізної раті, яке монголи запозичили в китайців.

— Джезмі-ага, — озвався я. — Двадцять п'ять років тому ми в «Селімнаме»[199] змалювали дари перського посольства, що привезло книгу шаха Тахмаспа… Де це знайти?

Карлик миттю знайшов «Селімнаме», приніс і поклав переді мною. В ній було зображено дари послів покійному султанові Селіму, а внизу на кожній сторінці — їхні короткі письмові описи, в один рядок; перечитуючи написи, мої очі самі по собі знайшли примітку, про яку я давно забув, ніби не вірячи в її зміст:

Золота голка до султана з бірюзовою булавкою, інкрустованою перламутром — нею отемнив себе майстер над майстрами древній маляр Ґерата Бехзат.

Я запитав карлика, де саме він знайшов «Селімнаме». В запиленій темряві скарбниці ми пройшли поміж скринь, шаф, груд оксамиту й килимів і піднялися вгору петлястими сходами. Наші тіні то меншали, то виростали, рухалися по щитах, слонових бивнях, тигрових шкурах. В одній з кімнат, теж затопленій тканинами незвичайного червоного кольору та оксамитом, біля скрині, з якої ми дістали «Шахнаме», серед різноманітних укривал, помережаних сріблом-золотом, необтесаних гранатів і кинджалів з діамантовим руків'ям я побачив деякі з коштовних дарів шаха Тахмаспа: шовковий ісфаганський килим, шахи зі слонової кістки, а зверху на цій купі добра — шкатулку для калямів. За візерунками з драконами й гіллям у китайській манері та за тим, як інкрустована перламутром, відразу було видно, що її виготовлено ще за часів Тимура.

Я відкрив скриньку — запахло трояндою; всередині лежали ледь обгорілий аркуш паперу та золота голка для султану з бірюзовою булавкою, інкрустованою перламутром. Я взяв голку, і нечутно, наче тінь, повернувся на місце.

Залишившись наодинці, я поклав голку, якою отемнив себе Бехзат, на сторінку розгорнутого «Шахнаме» й почав розглядати. Суть не в тому, що це було знаряддя, яким Бехзат себе отемнив, — для мене бачити будь-яку річ, якої торкалася геніальна рука великого майстра — означало відчувати мороз поза шкірою.

Чому шах Тахмасп послав у дар султанові Селіму разом з книгою цей страхітливий шип? Чи не тому, що