Елізабет Костова - Викрадачі

— Ні, ні. — Вона поклала під тарілку дві банкноти й підвелася з місця. — На Двадцять восьмій вулиці мешкає моя подруга, вона вже чекає на мене, я зателефонувала їй заздалегідь. Я прийду до готелю завтра, скажімо, о дев’ятій ранку.

— Гаразд. Можемо випити кави й вирушити до музею.

— Домовилися. А це для вас. — Мері витягла із сумочки й простягла мені товстий конверт, цього разу такий великий і важкий, неначе в ньому, крім паперів, містилася ціла книжка.

Тепер вона була вже готова, і я також підвівся на ноги. З цією молодою жінкою було нелегко. Я навіть назвав би її колючою, якби вона не була такою витонченою, а ще — якби вона в цю хвилину не посміхалася трохи. На мій подив, вона обперлася на мою руку, потяглася й поцілувала мене в щоку. Ми були майже одного росту. А губи в неї виявилися теплими й м’якими.

Я повернувся до свого номера ще досить рано, і весь вечір був у моєму розпорядженні. Можна зателефонувати єдиному старому другу, який мешкає у Нью-Йорку — Алану Ґлікману. Ми дружили ще в школі й досі не втрачали зв’язку, здебільшого телефонували один одному рази два-три на рік; мені подобалося його гостре почуття гумору. Однак заздалегідь я його не попередив, а тепер він, напевно, заклопотаний своїми справами. Крім того, на краю мого ліжка лежав пакунок, що я його отримав від Мері. Піти самому й залишити цей пакунок тут — нехай і на декілька годин — було все одно, що кинути напризволяще живу людину.

Я сів, відкрив конверт і витяг стосик аркушів з надрукованим на них текстом, а також тоненьку книжку в паперовій обкладинці — там містилися кольорові репродукції картин. З розповіддю Мері в руках я влаштувався поперек ліжка. Двері були зачинені, штори запнуті, але я відчував присутність у номері інших людей та їхніх пристрастей — таких реальних, що міг би доторкнутися до них рукою.

Розділ 61

Мері

За сніданком до мене підійшов Френк.

— Приготувалися? — запитав він, намагаючись не впустити тацю з двома чашками вівсяних пластівців, тарілкою варених яєць і трьома склянками апельсинового соку. Вранці ми були на самообслуговуванні — демократія. Я знайшла собі освітлений сонцем куточок і пила вже другу філіжанку кави, доїдаючи яєчню, а Роберта Олівера ніде не було видно. Можливо, він не снідає?

— До чого?

— До першого дня занять. — Френк поставив тацю на стіл, не запитуючи, потрібна мені його компанія чи ні.

— Сідайте, будь ласка, — запросила я. — Мені якраз бракувало товариства в цьому прекрасному, але самотньому місці.

Він посміхнувся, вочевидь задоволений моєю насмішкуватістю. Чому я вирішила, що на нього справить враження мій сарказм? Волосся спереду в нього було розділене на два гостренькі жмутки, одягнений він був у сіруваті джинси, легкий светр та вицвілі кеди, на шиї — намисто з червоних та синіх намистин. Френк нахилився до своїх пластівців. Попри молодість він був довершеним, і сам був у цьому впевнений. Я уявила, як він виглядатиме в шістдесят п’ять років: худорлявий, з вузлуватими руками, вкритими мозолями, а можливо, й з татуїровкою на зморшках.

— Перший день має бути довгим, — зауважив він. — Ось чому я спитав, чи ви до цього готові. Мені сказали, що Олівер змусить нас працювати багато годин поспіль. Він наполегливий.

— Але в нас практика пейзажного живопису, — сказала я, намагаючись повернутися до кави, — а не тренування з футболу.

— Правду сказати, не впевнений, — заперечив Френк, наминаючи сніданок. — Я про нього багато чув. Він взагалі не відпочиває. Зробив собі ім’я як портретист, проте зараз він захопився пейзажним живописом. Увесь час проводить на природі, мов звір.

— Або як Моне, — підказала я й одразу про це пошкодувала. Френк уникав дивитися на мене, нібито я почала колупатися в носі.

— Моне? — пробурмотів він, і я почула в його голосі відразу й розгубленість, хоча рот у нього й був напханий. Закінчували сніданок ми у мовчанці, яку не можна назвати дружньою.

Зі схилу пагорба, де Роберт Олівер влаштував нам перше завдання, відкривався чудовий краєвид: океан і скелясті острівці, які становили частину заповідника. Я навіть здивувалася, як він зумів розшукати куточок з такою мальовничою панорамою. Роберт устромив у землю ніжки свого мольберта. Ми всі зібралися купою біля нього — хто тримав приладдя в руках, хто кинув його на траву, — спостерігаючи, як він робить демонстраційний начерк, показуючи, що перш за все потрібно зосередитися на формі, не розмірковуючи до певного часу, яким змістом наповнено цю форму; потім виклав свої міркування щодо підбору кольорів. Нам потрібний сіруватий для передачі землі, сказав він, тому що тоді можна відтворити ясне холодне світло, яке нас оточує, але під стовбурами дерев, травою, навіть біля води потрібні тепліші брунатні відтінки.

Уранці ми спершу зустрілися в аудиторії, але його вступ був вельми лаконічним:

— Ви всі дипломовані художники, маєте практику, тому я не бачу сенсу багато розмовляти. Давайте підемо на природу й побачимо, що можемо робити, а потім розберемо композицію, коли матимемо картини, на які можна поглянути.

Після цього я була тільки рада піти на природу. Ми дісталися до цього куточка автобусом, а від стоянки — пішки, крізь ліс, несучи із собою приладдя. Організатори подбали про нас і дали сандвічі й яблука із собою, лишалося сподіватися, що сьогодні не піде дощ.

Тепер я багато пригадувала про Роберта Олівера, стоячи досить близько, аби бачити, як він малює, але досить далеко, щоб не видаватися набридливою. Я впізнала його пристрасний наголос на формі, глибоку переконливість, з якою він наказував не звертати уваги на будь-що інше, крім геометрії, доки не зможемо передати її з точністю. Впізнала звичку відхилятися назад, переносячи вагу на п’яти, коли він кожні кілька хвилин перевіряв власну роботу, а потім знову схилявся над мольбертом. Помітила, що так чи інакше він розмовляв з кожним слухачем; у нього, як ніколи, виявився талант невимушеної гостинності, немов викладав він не в аудиторії, а у власній їдальні, а ми всі були гостями за його столом. Це надзвичайно притягувало до нього, й решта слухачів, здається, одразу захопилася ним, довірливо скупчившись навколо його мольберта. Він указував на окремі елементи краєвиду й пояснював, яких форм вони мають набути на полотні, потім робив попередній начерк тих елементів і починав накладати фарби — здебільшого палену умбру, темно-коричневу акварель.

На схилі вистачало рівного місця для шести осіб, які могли встановити мольберти й стояти вільно;