Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

***

Їхня перша зустріч проходить до роздратування безглуздо. Коли Ланар передає лист із місцем і датою, Пенсі готова виїжджати тієї ж секунди. Але доводиться чекати без малого ще тиждень. Вони вирушають у вказане місце удвох з мамою: батько залишається розважати Кейру. Руїнник, судячи з чуток, опритомнів, одужав, продемонстрував, що знає людську мову, але на цьому будь-яке спілкування з ним завершилося. Він продовжує мовчати, не цікавиться нічим, окрім сну та їжі. Тому — хоч і рідко — до нього починають пускати не тільки старійшин чи книжників, а і звичайних мисливців і Щасливців, які зацікавилися самим руїнником чи мають до нього питання. Раптом хтось з них від нього чогось доб'ється.

Біля потрібних їй дверей Пенсі завмирає. Зараз вирішуватиметься, яку саме вона отримає допомогу і чи отримає взагалі. Мама залишається в коридорі, наглядати за оточенням. За фактом саме їй дозволили зустріч з особливим гостем союзу — так завуальовано назвали руїнника, тобто Пенсі тут бути не можна. Але то такі дрібниці!

Варто їй зайти, як руїнник піднімає на неї темні очі й сідає на ліжку. Він і в клітці здавався немаленьким, а після одужання став ще більшим. Пенсі на око відміряє, що зріст цього карена приблизно такий самий, як у Халіса. Але широкі плечі, потужна грудна клітка дозволяють з легким серцем сказати, що руїнник величезний. Вона витрачає чимало дорогоцінного часу, роздивляючись його, і лише потім приходить до тями.

— Пенсі Гостра, — вона представляється, починаючи розмову.

— Фалетанотіс, — вказує на себе пальцем руїнник. Від нього йде рівний фон байдужості. Але це і не дивно. Пенсі подумки здригається: навряд чи вона змогла б перебувати серед людей чи розмовляти з людьми після того, що довелося перенести цьому карену.

— І що це означає? — незважаючи на важливість зустрічі, вона все одно не утримується і цікавиться.

— Поціновувач порядку і шукач знання у світі, —  руїнник помітно дивується й уважно оглядає її. — Незвично. Для людини. Знаєш про такі речі. Зустрічала інших.

— Так, — Пенсі не бачить сенсу заперечувати, відхрещуватися від його висновків. — Я хочу твоєї допомоги.

— Усі хочуть. Але я не можу допомогти, — трохи помовчавши, він додає. — Не хочу допомагати. Що саме тобі треба?

— Я провела декілька ночей із руїнником, — вона говорить прямо, немає сенсу ходити навкруги. — Я народила дитину від нього.

— Це. Бути. Не може, — хитає головою Фалетанотіс. Пенсі виходить із себе:

— А якщо дитина від людини, то як пояснити ріжки? У моєї доньки є ці ваші дейд. Вони ростуть, і вона хворіє в цей час. Ми рятуємося тільки відерсом. Але його вже майже неможливо знайти в торговців...

— Це теж. Бути. Не може, — перебиває її руїнник.

— Ти що, думаєш, я казки розповідаю? Це моя дитина! Їй потрібна допомога! Що мені зробити, щоб ти повірив? — Пенсі зривається на крик. Напевно, щось чути і в коридорі, бо двері відчиняються і заглядає мама.

— Усе добре? — хвилюється вона. — У нас небагато часу.

— Так, мамо, я знаю, — заспокоюється Пенсі й повертається до руїнника. Той крутить головою, поглядаючи то на двері, що зачинилися, то на саму Пенсі.

— Твоя мати? Не схожі.

— Я прийомна, — різко відповідає вона. — Тобі-то яка різниця?

— І давно. Прийомна? — він не цікавиться, просто байдуже промовляє слова.

— Навіщо тобі?

— Розкажеш про все. Допоможу. Можливо, — пропонує Фалетанотіс. І Пенсі поступається, вона втомилася сперечатися. Це невелика плата — історія її життя — в обмін на життя і здоров'я Кейри.

Їхня перша зустріч справді проходить безцільно, як їй здається. Пенсі змушена піти, не отримавши відповіді. Руїнник вислуховує всі історії, що вона встигає розповісти, і перестає на неї реагувати. Не отримав відповіді на жодне питання, вона йде. Сил і справді вже не залишилося. Вона покладала стільки надій на цю зустріч, а у підсумку…

Батьки намагаються підтримати, нагадати, що це не кінець, що ще є час і можливості. Але Пенсі настільки втомлюється від усього, що одного разу прокидається і розуміє, що сил нема і не буде, що за вікном вже осінь і що є міра всьому, навіть страху та нервовому очікуванню. І Кейра нервує і плаче останнім часом не через власну хворобу, а через те, що її мама в постійній напрузі.

— Поїдемо додому, маленька? — запитує вона доньку одного осіннього ранку. Все в цей момент здається правильним: вони повернуться в оточення рідних стін, і стане краще. Може, це чуття підказує, а може, Пенсі всього лише втомилася намагатися все владнати і встигнути, планувати те, що не піддається її зусиллям. Їй потрібен відпочинок.

В Тамарі нічого не змінилося, окрім погоди, а в самому домі трохи пахне запустінням і самотністю. Пенсі роздивляється навкруги: щиро перепрошує за свою відсутність перед зарослим садом, високим ґанком і медового кольору стінами, перед занедбаною вітальнею, самотнім каміном і порожньою коморою. Хтось скаже, що це примха і дурість, але для неї цей дім — мрія, що прийшла в цей світ, це найважливіше і найбезпечніше місце, місце для відпочинку і щастя. Тож є за що перепрошувати. 

Вони з донькою злагоджено приводять до ладу кімнати, поки пані Каліс, яку Пенсі вже попередила про їхнє повернення, іде на ринок за продуктами першої необхідності. Дуже багато чого із припасів доводиться викинути, але овочева закатка спокійно витримала відсутність господарів, так само як і мед у глиняному горщику. О першій годині ночі, коли будинок починає пахнути водою і чистотою, з кухні вже долинають інші запахи: здоби, солодощів і ароматного чаю. Пенсі майже готова розплакатися, бо вона вже і забула, як добре і спокійно їй у своєму домі. У батьків теж було непогано, але своє — це те, що ти відчуваєш усім серцем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍