Ніл Гейман - Американські боги

— Ти ж знаєш, що заспокоїть.

— Добре, добре, сувора старша сестричко. Обніми Леона від мене, скажи, що тітка Семмі приїде, і цього разу не вийде заховати в її ліжку свої іграшки.

— Так і скажу, але не можу обіцяти, що це подіє. Коли мені на тебе чекати?

— Завтра ввечері. Не треба мене зустрічати на автостанції — я попрошу Хінцельмана з Тессі підібрати мене.

— Запізно. Тессі вже в нафталіні на зиму. Але думаю, Хінцельман тебе все одно підвезе. Він тебе любить: ти завжди слухаєш його байки.

— Може, тобі слід попросити Хінцельмана написати замість тебе ту твою колонку. Подивимося. «Про переділ землі біля старого цвинтаря»: Одного дня мій дідуньо підстрелив оленя між цвинтарем і озером. У нього закінчилися кулі, тому він використав черешневу кісточку, що залишалася у нього від підобідку, що його спакувала бабуня. Кісточка влучила оленю просто в тім’ячко, і той відскочив, як ошпарений. Через два роки дідусь знову був у тих місцях, і що ж він побачив? Здоровенного оленя, в якого між рогами виросла черешня. Він підстрелив тварину, а бабуня наробила стільки пирогів, що вони продовжували їх їсти аж до Дня Незалежності...

І тоді обидві сестри засміялися.

Третя інтермедія

Джексонвілль, Флорида. 2:00

— На оголошенні написано: «Потрібна допомога».

— Ми завжди шукаємо людей.

— Я можу працювати тільки в нічні зміни. Це стане проблемою?

— Не думаю. Я принесу вам бланк заяви. Ви працювали на заправках раніше?

— Ні. Але я подумала, що, напевно, це не так і складно.

— Ну, ви маєте рацію, тут не лабораторія ядерної фізики.

— Я тільки переїхала. В мене поки що нема телефона. Чекаю, доки підключать.

— О, розумію. Знаю цих гімнюків. Вони завжди змушують вас чекати просто тому, що можуть. Знаєте, пані, вибачте, що я це кажу, але ви не дуже добре виглядаєте.

— Я знаю. Це хронічна хвороба. Виглядає гірше, ніж є насправді. Нічого смертельного.

— Добре. Просто залиште форму у мене. Зараз нам і справді дуже потрібні додаткові руки. Ми називаємо цю зміну зміною зомбаків. Саме так почуваєшся, якщо довго на ній працювати. Добре... Лорна?

— Лора.

— Лоро. Добре. Сподіваюсь, ви можете дати раду різним пришелепкам. Вночі їх тут багато ошивається.

— Не переживайте. Я зможу дати їм раду.

Розділ тринадцятий

Гей, друзяко!

Про що ти, друзяко?

Владнай все, друзяко,

Заради нашої дружби.

Не сумуй! Ми житимем вічно

Я, ти, він — тепер всі на кону.

Стівен Зондхайм, «Друзяки»

Був суботній ранок. У двері постукали. Тінь відчинив. То була Маргарита Ольсен. Вона не заходила — стояла там, у сонячному світлі, з дуже серйозним виразом.

— Пане Айнзелю?

— Звіть мене Майком.

— Майку... Так, Майку, чи не хотіли б ви сьогодні повечеряти з нами? Десь о шостій... Нічого такого, просто спагеті з фрикадельками...

— Все чудово. Я люблю спагеті з фрикадельками.

— Звісно, якщо ви не маєте інших планів...

— В мене немає інших планів.

— Тоді о шостій.

— Мені принести квіти?

— Якщо хочете. Але це дружнє запрошення, а не романтичне побачення, — і зачинила за собою двері.

Тінь помився. Вийшов на коротку прогулянку — до мосту і назад. Сонце висіло на небі, немов потьмянілий четвертак, і поки Тінь дістався додому, то добряче спітнів у своєму пуховику. Вже, певно, було більше нуля. Тінь з’їздив на «Тойоті» до «Дейвових смаколиків» і купив пляшку вина. Вино коштувало двадцять доларів — для Тіні це був, хай там що, знак якості. Він нічого не тямив у винах, але подумав: якщо пляшка коштує двадцятку, то вино, певно, нічогеньке на смак. Він купив каліфорнійське каберне, просто тому, що колись, коли він був молодшим і люди клеїли наклейки на задні скла своїх автівок, він побачив на якомусь задньому склі наклейку «Життя — це каберне» і дуже сміявся з неї.

Він купив якусь рослину в горщику на подарунок. Зелені листочки, жодних квіток. Нічого, що могло б хоч трохи натякати на романтику.

Він купив пакет молока, якого йому вже не доведеться випити, і набрав трохи фруктів, яких уже не матиме нагоди скуштувати.

Заїхав до Мейбл і купив собі один-єдиний завиванець на обід. Мейбл аж засвітилась, коли його побачила:

— Хінцельман знайшов тебе?

— Я навіть не знав, що він мене шукає.

— Ага. Кличе тебе рибалити в ополонці. А ще Чед питався, чи я тебе не бачила. Приїздить його кузина. Вдовичка. Сестра у третіх — достатньо близька родичка, щоб цьомати її у щічку при зустрічі. Цілункова кузина, ми так і кажемо. І вона дуже мила. Тобі сподобається, — Мейбл спакувала завиванця до брунатного паперового пакета, загорнувши його вершечок, аби втримати тепло всередині.

Тінь вів машину додому однією рукою, а іншою тримав завиванця і відкушував по шматку, засипаючи крихтами штани і салон автівки. Минув бібліотеку на південному березі озера. Через лід і сніг місто видавалося чорно-білим. Здавалося, що до весни якось неймовірно далеко, і тут завжди пануватиме зима, що зелена чортопхайка, рибальські будки з ополонками та снігомобілі назавжди стали на кризі.

Він дістався додому, запаркувався, пройшовся доріжкою і дерев’яними сходами до квартири. Щиглі і повзики, які дзьобали щось із годівнички, не звертали на нього уваги. Він зайшов досередини. Підлив рослину. Подумав, чи не варто було б поставити вино до холодильника.

До шостої вечора ще треба було вбити багато часу.

Тінь пошкодував, що більше не може спокійно дивитися телевізор. Йому хотілося, щоб його розважили, хотілося сісти і дозволити звукам та світлу огорнути себе, хотілося відігнати тривожні думки. Хочеш побачити цицьки Люсі? — зашепотів хтось голосом Люсі в його спогадах, і він заперечно похитав головою, хоч довкола не було нікого, хто міг би це побачити.

Він зрозумів, що нервується. Він уперше спілкуватиметься з людьми — зі звичайними людьми, а не арештантами, богами, культурними героями чи примарами. Уперше з того часу, як сів за ґрати понад три роки тому. Йому, Майку Айнзелю, доведеться підтримувати розмову.

Глянув на наручного годинника. Пів на третю. Маргарита Ольсен сказала йому прийти о шостій. Цікаво, вона мала на увазі рівно о шостій? Чи пасує йому прийти трішки раніше? А, може, трішки пізніше? Врешті він вирішив, що постукає в сусідські двері у п’ять по