Богдан Сильвестрович Лепкий - Мотря

жінка Шарлот дель Обеспін привела йому на світ отсего Люї де Сен Сімон, про котрого говорю.

— І він здоровий, сповна розуму, подібний до людей? — питався Кочубей.

— Ще й який! Гарний, і здоровий, і дотепний, навіть хоробрий офіцер.

— Дивно і неправдоподібно.

— Чому ж то?

— А тому, що й народ насміхається з пізніх дітей; «любо моя від старої мами», говорять.

— Від мами, але не від батька.

— То значиться…

— Значиться, Василю Леонтійовичу, що наша пісня ще не відспівана, — сказав гетьман, клепаючи Кочубея по рамені, і всі три розсміялися.

— Моя вже, а твоя — не знаю, — відповів по хвилині Кочубей і махнув рукою, не знаючи, що дальше казати. — Ет!

ПОЧУВ ПРАВДУ

По вечері гетьман відпровадив свого гостя до спальні. Була це одна з бічних кімнат, з одними тільки дверима і з одним вікном. Стіни грубі, ліжко всунене в стіну, магоневе, з позолоченими прикрасами, без занавіс. Не зимно було й не гарячо, саме в міру, щоб добре спати.

Кочубей, увійшовши до спальні, перехрестився до ікони, кинув оком на гарно вистелене ліжко і підійшов до вікна. Спробував рукою, чи добре зачинене, й подивився, чи є віконниці при ньому.

— Що це ти, Василю Леонтійовичу, злодіїв боїшся? — спитав гетьман.

— Не боюся, — відповів Кочубей, — з привички гляджу.

— Як то, з привички?

— А ще з тих часів, як не було в мене тільки служби й варти, що тепер, а часи були непевні. Бувало, заки положуся спати, заглядаю в кождий кут, і під кожде ліжко, навіть до скринь. Мене здавна за багача мали, а чого-то поганий чоловік не зробить, щоб добути цей марний гріш. У мого дядька було раз таке. — Вони посідали на великій канапі, і Кочубей став оповідати: — Приходить раз під вечір якийсь серб, чи мадяр, чи якась біда, подорожній, і двигає на плечах такий здоровий ящик, аж під ним присідає. «Будь ласка, милостивий пане, — каже до дядька, — позволь оцю штуку зложити в вас на ніч. Я з нею до города йду, сукна всілякого рода маю, якщо зводите, то вранці покажу, може, купите що, бо тепер уже темніється, не видно. Сам я у корчмі заночую, а там для такої дорогої речі не досить безпечно». Дядько мій був собі от козак, ні бідний, ні багатий і жив собі простенько. «Гаразд, — каже, — поклади свій ящик, чоловіче добрий, тут у світлиці. Йому там безпечно буде». Поклав, побажав доброї ночі і пішов. Але по вечері вертає дядьків син з собакою з лісу. Собака запримітила цей ящик, обнюхала, і як зачне прискакувати до нього, як не стане лаяти, гаркати, вити, аж землю під собою дере. Всі в сміх, — тю, тю, дурний Гривко! А пес дальше своє. Вигнали його, він ще під вікном гарчить і до вікна дереться. «Е, — каже мій дядько, — тут щось не теє. Це не дурний пес». Покликали коваля, розбили ящик і, гадаєш, сукно знайшли, — еге! Чоловік сидів з такою ножакою, о! Мабуть, умовилися, що серед ночі цей, що в ящику, вийде з нього і відчинить двері, а там не треба й казати, що робили б… Я ще тоді хлопцем був, але з тої пори не вірю нікому, особливо, як спати кладуся.

— І добре робиш. Добрий хазяїн усього сам пильнує, а злий з усім на челядь здається. Наші люди хочуть, як шляхтичі польські, весь тягар життя на своїх підданих накладати, собі зоставляючи тільки функції природні й те задовілля, яке з них випливає. Гадають, що на тому основується щастя. А з такого життя чоловік ледащіє і попадає у скуку. Недаром же й кажуть — загорюй снажно, та й і їдж смашно. Чоловікові найкраще для його серця і для здоровля те, що він сам собі здобуде.

— Ти, Іване Степановичу, мабуть, того і тримаєшся. Дивуюся, що тобі хочеться самому всякими і публічними, і приватними ділами турбуватися.

— Добре б я вийшов, коли б на других здався. Треба, бачиш, щоб хазяїна і собака знала. Добрий хазяїн ізбере, а поганий розгребе. Без хазяїна, кажуть, і двір плаче, а мій двір — це цілий край.

— Та воно так. А я все-таки дивуюся не тільки твому розумові, але й твоїй пильності та роботячості.

— Розум Бог дає, а пильність сам чоловік мусить придбати. Очам страшно, а руки зроблять!

— І веселості тобі не бракує, все вмієш щось таке доповісти, що чоловікові відрадніше стане.

— Таку вдачу Бог мені дав.

— Молодець ти, Іване Степановичу, їй-Богу, молодець.

— Тому ще й жінки не зрікаюся, — відповів, усміхаючись, гетьман.

Вони збиралися скоро йти спати, та забули про цей добрий намір. Розбалакалися. Кочубей не виговорився перед донькою; рад був виговоритися хоч трохи перед гетьманом. Надто вже багато накипіло в його душі. Почував себе великим грішником, а заразом людиною безталанною, котрій годиться усі гріхи простити.

— Кажеш, Іване Степановичу, що ти ще й жінки не зрікаєшся. Га, що ж, — женися, хай тобі Бог помагає, погуляємо на твойому весіллі.

Мазепа поклав йому руку на коліно і, вдивляючися в очі, говорив ніби з жалем:

— Женився би, так вороги не дають. Завидують щастя, кажуть, досить з тебе булави, а дівчину не лови, другому остав.

Слова ці були вимовлені так щиро і просто, що ними зворушився Кочубей.

— Іване, — сказав, — товаришу мій і добродію! Коли це ти до мене п'єш, так, їй-Богу, гріх береш на совість. Не хочу я щасти твойому стояти на дорозі і не хочу, як ти сказав, зав'язувати світа своїй доньці. — Він поправився на канапі і відкашельнув. Видно, не легко було говорити. — Щоправда, є деякі перешкоди, і ти не сердься на мене, коли я тобі їх нагадуй та ще в твоїй гостинній хаті. Правди не затаю.

— Які ж вони?

— ІЦе питаєш? А твій вік і те, що ти хресний батько Мотрі. Але ж, славити Бога, ти не одного молодця заженеш у козячий ріг, а про друге діло хай турбується церква, а не ми. Дозволить митрополит чи хто там, значиться, можна, і годі. Довго я над тим думав і додумався до того, що тобі кажу, так як мені Бог.

Гетьман не спускав ока зі свого товариша. Знав його, як самого себе. Відчував, коли він щиро говорить, а коли нещиро. Тепер Кочубей не брехав. Значиться, він того невдалого нападу на Бахмач не мішався, може, навіть не чув про нього. Те, що один з полонених зізнав, осталось тайною, а