Ю. Несбе - Макбет

— Ти…

— І так воно й буде — якщо ти й надалі робитимеш те, що я накажу. Я зайнятий, Кайте, тож, якщо не маєш більше нічого мені сказати…

На іншому кінці лінії чулося лише потріскування статичного електроструму.

— От і добре, що ми з цим розібралися, — промовив Макбет і поклав слухавку.

Поглянув на фото, прикріплене кнопками до стіни над його столом. На ньому була зображена вся компанія спецназівців у барі «Каменярі». Широкі усмішки та підняті догори кухлі з пивом — то вони відзначали успішне завершення чергової операції. На фото був Банко. Рікардо. Ангус та інші. І сам Макбет. Такий молодий. Така простакувата усмішка. Такий нетямущий. Такий блаженно безвладний.

— Отже, такий наш план, — підсумував Малкольм. — І, крім тебе, про нього знаємо лише ми втрьох. Що скажеш, Кетнесс? Ти з нами?

Вони сиділи близько одне до одного в тісному готельному номері, і Кетнесс мовчки обвела поглядом їхні обличчя, одне за одним.

— А якщо я скажу, що план божевільний і що не хочу мати до нього жодного стосунку, то ви дозволите мені просто так піти і все вибовтати Макбету?

— Так, — відповів Малкольм.

— А хіба це не буде наївно з вашого боку?

— Розумієш, якби ти збиралася піти до Макбета, то, як на мене, сказала б нам спершу, що наш план чудовий і що ти обома руками «за». А вже після того побігла б до Макбета й заклала нас. Ми знаємо, що ризикуємо, звертаючись до тебе. Але твердо віримо, що довкола нас є добрі люди, люди небайдужі, люди, які благо для міста ставлять вище за власне.

— І ви гадаєте, що я є однією із них?

— Дафф вважає, що ти дійсно одна з таких людей, — відповів Малкольм. — Фактично, він висловився навіть переконливіше. Сказав, що впевнений: ти — саме така людина. Каже, що ти краща за нього.

Кетнесс поглянула на Даффа.

— Краща? Що ж, чудова думка. Тоді я — за!

Малкольм та Флінс розсміялися, і навіть у сумних неживих очах Даффа вона помітила швидкоплинний проблиск сміху.

34

За п'ять хвилин шоста. Макбет увійшов до готелю «Обеліск». У просторому вестибюлі було безлюдно — тільки швейцар, двоє коридорних та троє схожих на трунарів портьє у чорних костюмах; вони стояли, стиха перемовляючись.

Макбет рушив прямо до ліфта з розчиненими дверцятами, увійшов і натиснув кнопку дев’ятнадцятого поверху. Стиснув зуби і видихнув через ніс, щоб урівняти тиск. Найшвидший ліфт у країні — так його рекламували, апелюючи, вочевидь, до провінційної публіки. Макбет відчував долонею слизьку поверхню ручки валізи. Цікаво, чому Коллум, отой нещасливий картяр, вибрав для своєї бомби саме таку валізу — зі смугами, мов у зебри?

Двері ліфта розчинилися, і він вийшов. Із плану будівлі Макбет знав, що сходи до пентхауса розташовані ліворуч. Легкими кроками подолавши п’ятнадцять східців угору й швидко пройшовши коротким коридором, він зупинився перед єдиними на поверсі дверима. Підняв був руку, щоб постукати. Але зупинився і придивився до своєї руки. Чи йому здалося, що вона тремтить від того тремору, який з’являється у ветеранів спецназу після семи років служби? Здалося. Але кажуть, що ще гірше, якщо такого тремору немає. Отже, він вчасно пішов зі спецназу.

Макбет постукав.

Почув кроки. Почув власне дихання.

Ніякої зброї він при собі не мав. Все одно його обшукають, тож не треба нікого нервувати, бо ця зустріч задумувалася як чисто ділова. Макбет іще раз сказав собі, що мусить лише озвучити Гекаті своє бажання балотуватися в мери і передати йому валізу як подяку за послуги, які вже були надані та які будуть надані в майбутньому. Таке пояснення мало б виглядати цілком правдоподібним.

— Доброго вечора. Ви містер Макбет, сер?

— Так.

Хлопець відійшов убік, пропускаючи його.

— Заходьте, будь ласка.

З пентхауса відкривався вид на всі чотири боки. Дощ припинився, і на заході, за казино «Інвернесс», товстий хмарний покрив підсвітився помаранчевим надвечірнім сонцем. Макбет перевів погляд далі, через гавань на південь, а потім — на схід, до фабричних труб.

— Пан Рука сказали, що трохи затримуються, але ненадовго, — повідомив хлопець. — Я принесу вам шампанського.

Двері тихо зачинились, і Макбет лишився на самоті. Сів в одне зі шкіряних крісел біля круглого плексигласового столу. «Пан Рука? Ага — Невидима Рука. Все ясно».

Макбет поглянув на свого годинника. Минуло рівно три хвилини і тридцять п’ять секунд з тої миті, коли він, сидячи з Сейтоном у спецназівському авто, витяг шпильку й запустив годинниковий механізм. До вибуху залишалося двадцять дві хвилини і двадцять секунд.

Він підвівся, підійшов до великого коричневого холодильника під стіною й відчинив його. Порожній. Шафа теж порожня. Зазирнув до спальні. Все неторкнуте. В номері ніхто не жив. Макбет повернувся до шкіряного крісла і знову сів.

Двадцять хвилин і шість секунд.

Він намагався ні про що не думати, але думки не припиняли надокучати.

І казали йому, що час спливає.

Що темрява згущається.

Що смерть наближається.

Макбет намагався дихати глибоко й спокійно. А що, як смерть дійсно прийде зараз? Звісно, це був би безглуздий кінець, але хіба ж не є кожен кінець безглуздим? Нас переривають на півслові посеред плину нашого життя, і кінець речення так і зависає в повітрі — без смислу, без завершення й без фінального акту. Коротке відлуння останнього недоказаного слова — і про тебе вже забули. Забули назавжди, і жоден гігантський пам’ятник цього факту змінити не зможе. Особа, якою ти був, ота реальна особа щезає швидше, ніж кола на воді. І який сенс має ця коротка раптово перервана поява? Пристосуватися до життя якомога краще, аби скористатися тими утіхами та радощами, які воно тобі пропонує за свій нетривалий час? Чи залишити по собі слід, змінити напрямок подій і зробити цей світ трохи придатнішим для життя, перш ніж його полишити? Чи, може, розмножуватися, щоб наплодити на землі багато маленьких істот, краще пристосованих до життя, в надії на те, що колись люди дійсно стануть тими напівбогами, якими себе вважають? А може, жодного смислу немає взагалі? Може, ми є просто уривками фраз у вічній хаотичній мішанині, де кожен говорить, але ніхто не слухає, де справджуються всі найгірші передчуття: ти — самотній. Абсолютно самотній.

Сімнадцять хвилин.

Сам-один. А потім прийшов Банко, пригорнув його до свого серця й узяв до своєї сім’ї. А він його спекався. Спекався всіх. І знову залишився сам-один. Наодинці з Леді. Але навіщо йому все