Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

Та мандрівка до Массачусетса виявилася того вартою: якщо Джеремі Фолта вбили, то, можливо, в нас у руках була ниточка, що провадила до смерті мера Ґордона.

*

У секретній обстановці оточеного натовпом Великого театру, який охороняли, немов справдешню фортецю, репетиції тривали й далі, та без особливого успіху.

— З міркувань безпеки, я не можу сказати вам більше, — пояснив Кірк Гарві акторам. — Увечері під час прем’єри я даватиму вам тексти, дія за дією.

— А «Танок мерців» і далі буде? — занепокоєно запитав Ґуллівер.

— Авжеж, — відказав Кірк, — це основне у виставі.

Поки Гарві розмовляв із трупою і відповідав на запитання акторів, Аліса потихеньку вислизнула з зали. Їй кортіло покурити. Вийшла службовим входом і опинилася в провулку, куди був заборонений доступ для преси і роззяв. Там вона почувалася спокійно.

Аліса закурила і сіла на бордюрі. Аж тут наче з-під землі десь узявся чоловік із офіційною прес-карткою на лацкані.

— Френк Веннан, «Нью-Йорк таймс», — відрекомендувався він.

— Як це ви сюди потрапили? — запитала Аліса.

— Мистецтво журналістики полягає в тому, щоб з’являтися там, де тебе не чекають. Ви граєте у виставі?

— Аліса Філмор, — сказала Аліса. — Так, я одна з акторок.

— Яку роль ви граєте?

— Ох, не зовсім зрозуміло. Гарві, постановник п’єси, дуже невизначено висловлюється про зміст, щоб не було витікання.

Журналіст дістав блокнот і щось занотував.

— Пишіть, що хочете, — сказала Аліса, — але не посилайтеся, будь ласка, на мене.

— Домовилися, Алісо. Отож ви не знаєте, що має відкрити ця п’єса?

— Ох, Френку, це п’єса про таємницю. А таємниця є таємницею завдяки тому, що вона приховує, а не відкриває.

— Що ви маєте на увазі?

— Ось погляньте на трупу, Френку. Кожен актор щось приховує. Гарві, режисер-істерик з нещасним коханням, Дакота Іден, якій не дає спокою те, що вона живе з гріхом убивства на душі, або ж Шарлотта Браун, так чи так причетна до цієї історії, нещодавно й затримали, потім звільнили, а вона й далі будь-що хоче грати в цій виставі. Що їх спонукає до цього? Я вже не кажу про Островскі й Ґуллівера, які ладні принижуватися, щоб зазнати бодай крихти тієї слави, якою вони марили все життя. Або про директора нью-йоркського часопису, який живе з однією зі своїх підлеглих, а тут ховається від дружини. Якщо хочете знати мою думку, Френку, питання не в тому, щоб дізнатися, що відкриє ця п’єса, а в тому, щоб збагнути, що вона приховує.

Аліса обернулася, щоб увійти у двері, які вона завбачливо підперла шматком цеглини, що знайшла на землі.

— Заходьте, як хочете, — сказала журналістові. — Сюди варто зазирнути. Але не кажіть, що я вас впустила.

— Можете не турбуватися, Алісо, ніхто й не здогадається про вас. Це лише двері до театру, будь-хто може відчинити їх мені.

— Це двері до пекла, — поправила його Аліса.

*

Того дня, поки ми з Дереком їздили до Массачусетса, Анна зустрілася з Мірандою Бірд, дружиною Майкла Бірда, у дівоцтві Мірандою Девіс, що служила приманкою в Джеремі Фолта і Костіко.

Міранда мала крамницю одягу на центральній вулиці Бріджгемптона, що звалася «Кейт енд Дані» і була розташована біля кав’ярні «Ґолден пір». Вона була в магазині сама, коли туди ввійшла Анна. Відразу впізнала її і всміхнулася, заінтригована візитом.

— Добридень, Анно, ви шукаєте Майкла?

Анна теж лагідно їй всміхнулася.

— Ні, я шукаю вас, Мірандо.

І показала їй ту вирізку, де йшлося про її зникнення. Мірандине обличчя аж перехнябилося.

— Не турбуйтеся, — спробувала заспокоїти її Анна. — Мені потрібно з вами тільки поговорити.

Та Міранда була бліда мов смерть.

— Ходімо надвір, — запропонувала вона. — Погуляємо трохи. Не хочу, щоб покупці бачили мене в такому стані.

Вона замкнула крамницю, й обидві жінки сіли в Аннине авто.

Вони недовго їхали у бік Іст-Гемптона, потім звернули на путівець, аж опинилися коло гаю, де з одного боку виднілися квітучі луки. Міранда вийшла з автівки, наче її почало нудити в дорозі, впала навколішки і заридала. Анна присіла коло неї й спробувала її заспокоїти. Аж за чверть години Міранда насилу змогла розмовляти.

— Ні чоловік, ні діти про це не знають. Не губіть мене, Анно. Благаю вас, не губіть моє життя.

Уявивши, що її таємниця стане відома родині, Міранда знову нестримно заридала.

— Не турбуйтеся, Мірандо, ніхто про це не дізнається. Але мені конче потрібно, щоб ви розповіли мені про Джеремі Фолта.

— Про Джеремі Фолта? О боже, я сподівалася, що вже ніколи не почую цього імені. Чому ви питаєте про нього?

— Бо, здається, він так чи так причетний до вбивства чотирьох людей 1994 року.

— Джеремі?

— Так. Знаю, це звучить дивно, тому що він загинув до цього вбивства, та ім’я його знову спливло.

— Що ви хочете знати? — запитала Міранда.

— Передовсім як ви потрапили в лапи до Джеремі Фолта?

Міранда сумно дивилася на Анну. Після довгого мовчання вона почала:

— Я народилася 3 січня 1975 року. Але жити почала 16 липня 1993 року. Того дня, коли дізналася, що загинув Джеремі Фолт. То був найхаризматичніший і водночас найжорстокіший чоловік, якого я знала в своєму житті. Рідкісний збоченець. Не просто холодний і брутальний негідник, ні, він був набагато гірший. То було справжнісіньке втілення зла. Я запізналася з ним 1992 року, як утекла від батьків. Тоді мені було сімнадцять, і я зла була на весь світ, із причин, які не можу зараз пояснити. Я воювала з батьками і якось увечері втекла з дому. Було літо, стояла гарна погода. Після кількох ночей просто неба випадкові знайомі вмовили мене поселитися з ними в покинутому будинку. Там комуною жили гіпі. Мені сподобалося те безтурботне життя. Крім того, мала з собою трохи грошенят, тож було за що харчуватися. Так тривало до того дня, коли вони зрозуміли, що в мене є гроші. Хотіли видерти їх у мене, почали мене лупцювати. Я втекла, і на автостраді мене мало не збив мотоцикліст. Він був без шолома, досить молодий, дуже гарний, вбраний у добре пошитий костюм, у дорогому взутті. Він побачив, яка я перелякана, і запитав, що зі мною. Потім прибігли ті троє, що за мною гналися, й він усіх їх віддухопелив. Я