Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

щоби звільнити Стінера, якщо він буде засуджений (чого йому, звичайно, не оминути). Судити його таки доведеться. Йому дадуть рік або два, щонайбільше — три, а потім він буде помилуваний, не відбувши й половини терміну. Те ж саме, в гіршому випадку, чекає і на вас. Вони не зможуть його випустити, а вас залишити у в’язниці. Але до цього не дійде — згадаєте моє слово! Ми виграємо справу в першій же інстанції, а ні — то наша касація буде задоволена у верховному суді штату. Тамтешня п’ятірка суддів у жодному разі не підтримає цієї безглуздої ідеї!

Стеджер щиро вірив у те, що говорив, і Ковпервуда це тішило. Досі молодий юрист успішно вів його справи. І все ж думка про те, що Батлер переслідує його, не давала йому спокою. Ця обставина дуже ускладнювала справу, а Стеджер нічого й не підозрював. Слухаючи оптимістичні запевнення свого адвоката, Ковпервуд весь час пам’ятав про Батлера.

Слухання справи набуло розголосу серед населення міста в шістсот тисяч чоловік. Ковпервуди вирішили, що ніхто з жінок їхньої сім’ї не буде присутній на суді. На цьому наполягав Френк, не бажаючи давати поживи газетним репортерам. Батько піде в суд, бо він може бути свідком. Напередодні прийшов лист від Ейлін. Вона повідомляла про своє повернення з Вест-Честера і бажала Френку удачі. Результат його справи хвилює її настільки, що вона не в змозі залишатися осторонь, ось тому і повернулася до Філадельфії. Не для того, щоби бути присутньою на суді (якщо він цього не хоче), але щоб бути якомога ближче, коли вирішується його доля. Якби він знав, як їй хочеться прибігти до нього, привітати, якщо його виправдають, втішити, якщо він буде засуджений… Вона розуміє, що таке квапливе повернення, ймовірно, посилить її конфлікт із батьком, але тут уже вона нічого вдіяти не може.

Місіс Ліліан Ковпервуд була в досить скрутному і непевному стані. Їй доводилося розігрувати люблячу і ніжну дружину, хоча вона й розуміла, що Френкові зовсім цього не хочеться. Він інтуїтивно здогадувався, що вона знає про його стосунки з Ейлін, і тільки чекав зручної нагоди, щоб поговорити з нею відверто. Провівши чоловіка до дверей того фатального ранку, Ліліан обняла його стримано, як і в усі останні роки, і не могла навіть змусити себе поцілувати його, хоч і усвідомлювала, наскільки тяжке йому випало випробування. У нього теж не було ані найменшого бажання її цілувати, але він цього не показав. Зрештою вона все ж мимохідь торкнулася губами його щоки і мовила:

— Я сподіваюся, що все закінчиться благополучно…

— Звичайно, нема чого турбуватися, Ліліан, — бадьоро відгукнувся він. — Усе буде добре!

Спустившись сходами, він попрямував до Джирард-авеню, де знаходилася лінія кінки, яка раніше йому належала, і вскочив у вагон. Він думав про Ейлін, про те, як щиро вона співчуває йому, і яке, по суті, убоге стало тепер його сімейне життя. Думав, чи будуть присяжні розсудливими людьми, і таке інше… Якщо йому не вдасться… Так, день мав бути нелегкий.

На розі Третьої вулиці він вийшов з вагона й подався до себе в контору. Стеджер вже чекав його.

— Отже, Гарпере, настав вирішальний момент! — мужньо вимовив Ковпервуд.

Суд першого відділення четвертої сесії, в якому мали розглядати справу, знаходився в знаменитому Палаці Незалежності (на розі вулиць Шостої та Честнат), де тоді, так само, як і сто років тому, зосереджувалося все судове й адміністративне життя Філадельфії. Це була невисока двоповерхова будівля з червоної цегли; центральну її частину оздоблювала біла дерев’яна вежа чи то в староанглійському, чи то в голландському стилі — квадратна біля основи, кругла посередині і з восьмикутною верхівкою. Сама будівля складалася з центрального корпусу і двох бічних крил, кожне з яких утворювало букву Т. Вікна та двері з дрібно заскленими півколами нагорі були витримані в стилі, який так захоплює любителів «колоніальної архітектури». У цій будівлі та в прибудові, відомій під назвою «Державні ряди» (згодом знесеної, але тоді вона простягалася від задньої стіни головного корпусу в напрямку до Волнат-стрит), розміщувалися канцелярії мера, начальника поліції, міського скарбника, зали засідань міської ради та інші важливі адміністративні установи, а також усі чотири відділки квартальних сесій суду, в яких слухалися кримінальні справи. Згодом гігантська ратуша виросла на розі Брід-стрит і Маркет-стрит, але тоді вона ще тільки будувалася.

Для того щоб надати не надто просторим судовим залам більш урочистого вигляду, в них спорудили підвищення з темного горіхового дерева, де стояли суддівські столи. Але весь цей задум виявився не надто вдалим. І столи, і місця для присяжних, і бар’єри були дуже громіздкі та невідповідні до розмірів приміщення. Найбільш підходящим кольором для стін у тісноті меблів чомусь вважали кремовий, але час і пил зробили його украй похмурим. У залах не було ні картин, ні будь-яких інших прикрас, якщо не брати до уваги пишних і вигадливих газових світильників на столі «його честі» та люстри, що звисала посередині. Розгодовані череваті судові пристави і суддівські службовці, стурбовані тільки тим, як би не втратити своїх вигідних посад, теж не прикрашали цього похмурого приміщення. Два пристави, що знаходилися в залі, де мали розглядати справу Ковпервуда, тільки те й робили, що один поперед одного кидалися подавати судді склянку води, якщо він за нею тягнувся. Один, схожий на огрядного, роздутого нудного мажордома, супроводжував «його честь», коли той ішов у туалетну кімнату або повертався звідти. В його обов’язки входило при появі судді в залі голосно викрикувати: «Суд іде — зняти капелюхи! Прошу всіх встати». Коли суддя сідав, другий пристав, стоячи зліва від нього між місцями присяжних і лавою свідків, невиразною скоромовкою вимовляв ту прекрасну і повну людської гідності Декларацію обов’язків, що накладаються суспільством на кожного свого представника, яка починається словами: «Слухайте всі! Слухайте всі!» і закінчується: «Всякий, хто має підставу для скарги — нехай підійде і він буде вислуханий». Але тут ці слова, здавалося, втрачали своє значення. Звичка і байдужість перетворили їх на формальність. Третій пристав стояв на варті біля дверей дорадчої кімнати. Крім приставів, у залі знаходилися стенограф і секретар суду — маленький чоловічок, хирлявий, з невиразними, безбарвними, як тьмяне скло, очима, з обрідним волоссячком і сивуватою борідкою, схожий на американізованого старезного китайського мандарина.

Суддя Вілбер Пейдерсон — худий, як тріска, головував ще при слуханні