Олександр Павлович Бердник - Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник

Полум’яне Серце дивився на маленьку зелену зірочку. Любов і ніжність сповнювали його погляд, сум і співчуття. Чому, чому він так дивився на цю зірочку?

Другого дня я дізналася, що це за зірочка. То була планета іншого виміру, зв’язана з нашим світом спільними еволюційними нитями.

Я не питала в нього нічого. Він теж не говорив.

Тільки інколи Полум’яне Серце дивно поглядав на мене, ніби випробовував. Що він хотів запитати в моєму серці, що побачити? Я відчувала, що має статися щось незвичайне, таке, що порушить усталене життя, його ритм, все, все, що було раніше.

І ось одного разу Полум’яне Серце не прийшов до Сфінкса.

Я чекала всю ніч. Його не було.

Я прийшла до Старшого. Він просто і сумно сказав:

— Полум’яне Серце в іншому світі.

— Де? — з тривогою запитала я.

— Хай підкаже серце, — відповів Старший. — Я не можу сказати. Але повернеться він не скоро. Дуже не скоро…

Я знову залишилась самотньою. Щось обірвалося в серці, згасли барви дня і ночі.

Я багато днів ходила до того місця, де ми любили сидіти з Полум’яним Серцем. Мене супроводив інколи Грі-ом — невелика шестинога тваринка. Ось він і тепер зі мною. Його приніс мені на прощання Полум’яне Серце. Він дружив з ним, а тепер передав цю частку своєї дружби мені.

Грі-ом мав повну свободу. Коли хотів — ішов до лісу, а інколи повертався до мене. Він відпочивав разом зі мною біля Сфінкса, торкаючись м’якою кошлатою спиною моєї руки.

Так було довго, дуже довго. Я не знаю, скільки. Мені здавалося, що минала вічність. У нас, на Блакитній Зірці, час не має значення. Він вимірюється дією, думкою, прагненням. Отже, це могла бути доба, а могли бути і мільйони років, якщо лічити по вашому.

Я ніби заснула, паралізована в найкращих своїх почуттях. Я чула, що навколо мене вирує бурхливе життя, що здійснюються величні синтетичні відкриття, що до спільної скарбниці Світобудови вливаються нові й нові системи, зірки, але все це проходило мимо моєї свідомості, не зачіпало мого серця.

Одного разу я побачила, що біля Сфінкса, де ми бували з Полум’яним Серцем, почали створювати скульптуру. Вона сягала високо в небо. Я більше не ходила туди. Вибрала собі затишний куточок у густому синьому лісі і поринала в спогади. І от якось мені довелося побачити дивне видіння. Те, що ви називаєте снами, а ми — вільною творчістю Розуму.

Я була в безмежному просторі. З усіх боків мене оточували зірки, туманності, системи.

І ось з одного боку почала насуватись чорна імла. Вона була схожа на живу потвору. Темрява клубочилась, звивалась і ковтала зірку за зіркою, систему за системою.

Серце моє стиснулося від жаху. Рухи були паралізовані. Я нічого не могла подіяти. Я лише знала, що незабаром потвора наблизиться і тоді — кінець. Серце зупиниться, мозок паралізується. Що робити?

І от серед простору з’явився Полум’яне Серце. Він ішов серед зірок і туманностей впевнено, як господар Космосу, і тримав у руці вогняний факел. Він сміливо прямував назустріч страховищу і запалював у просторі нові зірки. Потвора здригнулася, почала відступати, і темрява швидко розтанула безслідно. І ось вже серед Безмежжя заіскрилися, засяяли міріади яскравих світів.

Я бачила сині, глибокі, як Безмежність, очі Полум’яного Серця, його втомлене, але щасливе обличчя.

Він підійшов до мене, схилився, і я почула тихий, проникливий голос:

— Все буде добре, Біла Зірочко… Тільки не треба страху і безнадії. Рух і прагнення, любов і жертва — ось основа Буття.

Видіння зникло.

І я відчула, що серце моє стукало сильно, схвильовано, по-новому. Я зрозуміла, що Полум’яне Серце з далеких світів послав мені промінь своєї безмежної любові, щоб сколихнути заснулу свідомість.

Я в той же вечір пішла до Сфінкса разом з Грі-омом. Там вже нікого не було, всі розійшлись па спочинок.

Я побачила гігантську скульптуру Сфінкса, що загадково посміхався. Поглянула вгору. Що це?

Я відчула, що втрачаю свідомість. Тіло моє похилилося до підніжжя пам’ятника. Але в спалаху осяяння встигла збагнути: постать, що стрімко заглиблюється в небо, трепетна і напружена, — це ж Полум’яне Серце. Його обличчя, його очі, його сяюче серце. А над скульптурою миготить слабим світлом зелена зірочка. Значить, він там?! Він вибрав собі найважчу місію. Це його жертва, його подвиг, його страждання, увічнене в скульптурі для грядущих Циклів Еволюції.

Він пішов у бурхливі, сповнені стражданням і страшною боротьбою світи, щоб вогнем свого серця запалити там прагнення до великого звільнення від ланцюгів темряви і неуцтва.

Я тепер знаю свій шлях. Я йду до нього! Ніщо не зупинить мене. Треба розділити його шлях, його труд, його важке завдання.

Я отямилась від м’яких поштовхів. Грі-ом теплим носиком торкався моєї руки. Він турботливо заглядав мені в очі, щось муркотів. Він боявся, що зі мною погано.

Я заспокоїла його, що це просто від радості. Я сказала йому, що знаю, де Полум’яне Серце. Він дуже зрадів…

Я на другий день пішла до Старшого і сказала йому про своє рішення. Він підтвердив, що я правильно зрозуміла шлях Полум’яного Серця, що він і не чекав іншого рішення. Але ще вій додав: не просто знайти Полум’яне Серце. Він тепер в іншому світі, в інших формах. Тільки велика любов може з’єднати мене з ним.