Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

привалив ящиком, щоб закрити доступ повітря. Інші кинулися до помпи. Вгору, вниз, вгору, вниз — мов автомати, згинались і розгиналися люди, не зводячи очей з потужного струменя води.

«Цистерни з бензином, нагрівшись, можуть у будь-яку мить вибухнути й перетворити судно на вогненний вулкан… І тоді — кінець!» — промайнула в Амундсена розпачлива думка. Але що він міг вдіяти?

Брезент на люку перестав нарешті диміти, однак люди, важко хапаючи повітря, не відходили від помпи. Машинне відділення наповнювалось водою. Наступного ранку Амундсен одразу зрозумів, кому він і весь екіпаж мають завдячувати життям.

За кілька годин до пожежі машиніст Віїк доповів, що одна з п'ятсотлітрових бензинових цистерн протікає.

— Перекачай пальне в іншу, — кинув Амундсен і знову взявся до своїх обчислювань.

Працьовитий, сумлінний Віїк, котрий відзначався тим, що ніколи ніякої роботи не відкладав «на потім», одразу ж виконав розпорядження. Під час пожежі кран зіпсованої цистерни відпав. Якби вона не була випорожнена, то п'ятсот літрів пального витекло б на підлогу машинного відділення, і «Йоа» спалахнула б, мов смолоскип.

«Я підібрав собі чудових товаришів, гріх щось погане сказати про них. З такими можна спокійно дивитись у майбутнє», — записав Амундсен.

Але спокою на «Йоа» не було. Перевантажена, глибоко занурена у воду, шхуна раз по раз черкалась об скелясті мілини. Якось уранці, підштовхувана потужним західним бризом, вона мчала на всіх парусах. Амундсен стояв біля стерна і пильно вдивлявся у ледь розколисане море, що, здавалося, було спокійне, мов озеро. Зненацька він відчув, що корпус судна злегенька затремтів.

— А хай тобі всячина! Знову кіль зачепився за скелю. — Тільки-но він пробурмотів це, як тут же похитнувся і щосили вперся ногами в дошки палуби, ледве утримуючи рівновагу.

«Йоа» шарпнулась уперед, Амундсен рвучко перевів стерно до самого борту, щоб якнайдалі обійти небезпечне місце. Та було вже пізно. Новий могутній струс — і шхуна, задрижавши всім корпусом, від топів щогл до кіля, завмерла. Усі, хто ще спокійно спав, позлітали з койок додолу. Ошелешені, вони миттю вискочили на палубу. Амундсен уже був високо на марсі. Майже під самою поверхнею води він побачив брунатно-чорні горбисті пасма рифів. Неначе жадібні щупальця велетенського спрута, простяглися вони в усі боки, хижо вишкіривши свої гострі, мов ікла, шпичаки, і шипіли, плюючись згустками піни.

Повернути назад? Але дороги назад уже не було. Єдиний порятунок — пливти вперед. Тільки як зійти з рифа?

— Пемікан для собак — за борт! — крикнув Амундсен.

Наказ миттю було викопано. Полярники знали свого керівника і розуміли, що його на перший погляд шалені ухвали завжди продумані.

Двадцять п'ять важких ящиків шубовснуло у воду, і над ними зімкнулися хвилі. Море прийняло жертву, але шхуна навіть не здригнулася — вона так само міцно сиділа на скелі, як добрий вершник у сідлі. Залишалося тільки чекати.

Надвечір почався відплив, море заспокоїлося. Рівень води впав на півметра, високо оголивши борти. Амундсен не сходив з палуби. Опівночі дужий східний бриз нагнав хмар. Море розбурхалося знову. Кіль щораз дужче бився об скелі, ніби чиясь рука несамовито струшувала судно, граючись ним, як кіт з мишею.

— Закинути якір якнайдалі вперед!

— Підготувати вітрила!

— Тримати напоготові двигун!

З важких хмар, що низько нависли над морем, ринув дощ. Порив штормового вітру шарпнув снасті. Через усю палубу одна за одною перекочувалися хвилі, обдаючи піною людей і собак.

— Підняти вітрила! Запустити двигун. Повний вперед! Крутити лебідку, підтягтись до якоря! — намагався перекричати завивання вітру Амундсен.

Сповзаючи з однієї скелі і осідаючи на другій, важко перевалюючись з боку на бік і здригаючись, мов хворий кит, «Йоа» посувалася вперед. Білогриві хвилі весь час заливали судно, що раз у раз підскакувало, вдаряючись усією своєю вагою об підводні загороди, мов сани по заледенілих застругах. На поверхню розбурханого моря спливли дошки фальшкіля. Невже настали останні хвилини?

— Приготувати шлюпки! Повантажити продовольство, зброю, спальні мішки!

— Капітане, спробуймо ще зменшити вагу судна! — не хотів поступатися штурман.

Його слова вплинули на Амундсена, як удар батога. Зменшити вагу судна? Викинути продовольство? Але ж тоді певна смерть… І все-таки вагався недовго — лише якусь мить.

— Всі ящики у воду! — скомандував він хриплим голосом.

Кожен двохсоткілограмовий ящик піднімали вдвох і легко, мов снопи сіна, кидали за борт. Новий струс, від якого, здавалося, захитався весь світ, ще один і ще. Могутня хвиля вишарпнула з пастки шхуну, і «Йоа» вільно випливла на глибочінь. Не встиг Амундсен відітхпути, як почув розпачливий вигук Хансена:

— Стерно не діє!

Поки Руал добіг до корми, ще один удар струсонув шхуну.

— Діє! Допомогло! — загорлав Хансен.

«Я не вірю в чудеса, ніколи в них не вірив, — розповідав пізніше Амундсен, — але те, що сталося, можна назвати тільки чудом. Серед лабіринту мілин, підводних рифів, у шторм та ще й без стерна ми, безумовно, були б приречені. Коли стерно зачепилося за скелю, його штирі вискочили з петель і, видно, затрималися на самих краєчках, а коли в корму вдарила велетенська хвиля, ковзнули на місце. Досить було їм зсунутися на кілька міліметрів далі, і наше стерно опинилося б на дні. А ми…»

Шторм поволі вщухав.

— Капітапе, а може б, ми оце кинули якір і трохи відпочили? — запропонував несміливо Ліндстрьом. — Я зараз нашвидкуруч приготую вам чого-небудь гаряченького.

— Ти маєш слушність, ми таки заслужили на невеличкий відпочинок, — погодився Руал і розпорядився: — Кинути два якорі, обережність ніколи не завадить!

А за кілька хвилин — знову тривога.