Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

у Північний Льодовитий океан. Дванадцять кораблів узяли курс на захід, йдучи слідами Франкліна, інші пливли йому назустріч з Тихого океану через Берінгову протоку. Ніхто вже не тішив себе надією знайти учасників експедиції живими. Шукали швидше причину трагедії, що сталася серед льодів. Але і її нелегко було розгадати: надто мало слідів залишала експедиція Франкліна. В одному місці було знайдено рештки розтрощеного кригою корабля «Террор», в іншому — трупи кількох людей під снігом. На острові Бічі капітан китобійного судна виявив сліди зимового табору: залишки намету і три могили. Але й тут ніде не було жодного папірця, жодного запису. Лише через кілька років на острові Принца Уельського моряки натрапили на пагорб із каміння, зцементованого льодом. Під ним було знайдено невеличку скриньку. Обережно, немов святиню, вони дістали з неї аркуш гербового паперу із штампом адміралтейства. Внизу стояв підпис: «Джон Франклін, травень, рік 1847». Це був перший письмовий документ експедиції, який пролежав під кригою десять років. Здавленим від хвилювання голосом офіцер прочитав:

«…Зиму на острові Бічі ми прожили благополучно. Всі здорові, сповнені сил і запалу… Навесні вирушаємо…»

Нижче на пожовклому аркуші іншою рукою було написано:

«…Сер Джон Франклін помер 11 червня 1847 року. Крім нього, ми втратили дев'ять офіцерів і п'ятнадцять матросів».

А ще через рік іншим почерком хтось дописав:

«…Завтра, 28 квітня 1848 р., вирушаємо в напрямку ріки Великих риб…»

Ескімоси з канадського побережжя, яких розпитували учасники рятувальної експедиції, пригадували групу з кількох десятків білих людей. Вони були виснажені, ледве брели по снігу, вибиваючись з останніх сил. Через деякий час рятувальна експедиція почала натрапляти на замерзлі трупи. Коли ескімосів запитали, чому вони не допомогли подорожнім, ті лише знизували плечима.

— Хіба ж можна було прогодувати стільки людей? — відповіли вопи. — Кожен полює тільки для себе і своєї сім'ї. Та й потім їх все одно не можна було врятувати: у вічі їм уже заглядала смерть.

Що ж змусило Франкліна з частиною екіпажу покинути кораблі й піти пішки по кризі? Сліди свідчили про те, що полярники несли надто важкий багаж, частипу якого їм довелося залишити в дорозі. Вони забрали з собою все: біля деяких скелетів, наче на посміховисько, лежало щось із срібних столових приборів. А тим часом, вирушаючи в Арктику, де ніхто не певен у завтрашньому дні, вони мали б запастися передусім продовольством. Частина консервних банок, як виявилося, була наповнена не м'ясом, а гравієм. Що це було: помилка, свідомий злочин, який межував з убивством, чи просто шахрайство постачальника? А може, англійці стали жертвою якоїсь епідемії і панічно тікали від неї? Ясно було, що до смерті багатьох з них спричинився не голод, бо коло декотрих трупів рятувальна експедиція знаходила харчі й тютюн, а біля інших — зброю і патрони. Чому ж вони не полювали? Чому йшли не разом, а нарізно? Чи, може, перед лицем смертельної небезпеки їх роз'єднали чвари і розбрат? На ці питання час не дав відповіді. Це ще одна біля пляма Арктики.

ЛЕГШЕ, МАБУТЬ, ПРОЛІЗТИ КРІЗЬ ВУШКО ГОЛКИ

«Просуваючись цілий день протокою Барроу, я намагався зберігати спокій, — писав Амундсен, — хоча в глибині душі нуртував страх. Нескінченними пасмами випливали нам назустріч величезні, мов острови, айсберги. А може, то я просто забагато начитався про них поганого?»

Одначе побоювання Амундсена, виявилося, були марні. Незабаром айсберги, що заступали шлях, зникли. Крига в одних місцях була поламана, а в інших покрита плетивом широких розводь, де шхуна могла легко пропливти. «Йоа» входила тепер у води, в яких за всю історію освоєння Арктики не побувало жодне судно, яких не бачила ще жодна людина. Через те, що близько був магнітний полюс, компас вийшов з ладу, і тому Амундсену довелося орієнтуватися по сонцю й зірках, як вікінгам у прадавні часи. Тільки-но вщухав вітер і опадали вітрила, машиніст Віїк запускав двигун, і той починав працьовито диркотіти, ніби всупереч тим, хто насміхався над ним у Тромсьо. Іноді він глухнув або чмихав — тоді на допомогу йому спішили механіки, і Амундсен знову з радістю вслухався у рівномірне гудіння невтомного трудівника.

Сильний раптовий струс миттю поставив усіх на ноги. Кіль зіткнувся із скелею. Пронизливо заскавучали собаки. Вони заводили неначе перед погибеллю. «Йоа» сіла на мілину. Амундсен, роздягнутий, вискочив на палубу. Він саме збирався лягти спати, зробивши запис у щоденнику.

— Підняти вітрила! Запустити двигун!

Дужий подмух вітру напнув вітрила, мов шкуру на бубоні, рвонув шхуну раз, друге. Тяжко загуркотіли ящики, могутня гриваста хвиля перекотилася через палубу від носа до корми, і звільнена з пастки «Йоа» легко, мов птах, спливла на глибочінь.

«…Я сто разів був правий. Великий корабель нізащо не пройшов би тут. Нас урятувала тільки мала осадка судна», — записав Амундсен у судновому журналі.

Не встиг він іще оговтатися після щойно пережитої небезпеки, як раптом розлігся крик:

— Пожар! Горимо!

З відкритого люка машинного відділу клубками валив дим і високо вгору здіймалися пурпурові язики полум'я.

— Вогнегасники! Воду! — гукнув капітан і завмер від жаху, побачивши, що Ріствед кинувся прямо в огонь.

За хвилину, чорний і обсмалений, він уже тягнув непритомного Віїка. Сильним струменем води Амундсен загасив тліючу на них одежу.

— Задраїти люк! Залити машинне відділення! — командував він.

Хтось уже ніс брезент, хтось накинув його на люк, з якого вихоплювалося полум'я, і зверху