Василь Махно - Вічний календар
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сонячне колесо перекочувалося через митницьке небо кожного дня, а з настанням сутінків — викочувалося колесо місяця.
Феліштан пережив дві війни, але надійшли часи, коли він позаздрив своїй покійній дружині, утопленику Попідлідвзеленікукурудзи й паралізованому Феліціянові Коритовському, гріб якого запечатає до Другого пришестя взимку 1941 року на митницькому цвинтарі, біля гробівця Волянських. Снігу тоді нападало стільки, що не було кому прогорнути хоча б стежку. Якось надвечір, уже через рік після смерті Коритовського, Параска помітила, що двері на дзвіницю відхилені. Обережно, наче кішка, прокралася сходами, які виводили нагору. Нічого підозрілого не виявивши, повернулася, щоби зійти вниз, але почула стогін. Той, хто був за дверима, подумав, що та, яка шукала, вирішила, буцім тут нікого нема — та й пішла собі геть. Поранений видихнув застояне повітря з грудей, щоби полегшити біль. Стогін зупинив Параску — і вона повернулася. У кутку, у глибокій темряві, помітила дві фігури — товстенського шевця Боруха й перестрашену молоду дівчину Фейґу. Борух продер собі збоку черево. Потім оповів, що, тікаючи з Товстого, зачепився об дріт, який стирчав із землі. Обоє втікачів із товстенського ґетто пройшли над берегом Джуринки з півдня на північ. Борухова рана кривавила. Він почав втрачати силу, тому вирішили зупинитися в цьому селищі. Боячись зустрічі з німецьким гарнізоном, перейшли міст біля Рури, а побачивши в темноті над церковною банею хрест, порадившись, пішли туди. Двері до дзвіниці виявилися прочиненими. Вони зайшли всередину. Про те, що в Митниці наглядач за маєтностями Фрідріх і двоє агрономів мешкають у фільварковому будинку, Борух із дівчиною не знали. Німці з Чорткова навідувалися сюди нечасто, і якщо хтось із місцевих не видасть приблуд, то, можливо, врятуються. До ранку Боруху стало зовсім погано.
Вдома о. Феліштан шарудів газетою. Парасці не подобалося мишаче шарудіння папером, бо на столі стигла в мисках зварена бараболя. Із приходом німців почала виходити «Чортківська думка». Парох пронумерував часопис і читав уголос так, щоби чула Параска. «У Туреччині, — читав отець, — жиди продають цитрини по 40 лір замість 23, а в Румунії обчислили 272 тисячі жидів. Буковина і Басарабія вільна від жидів. Можемо сподіватися, що за рік не буде їх у цілій Румунії». Далі парох прочитав заклик Митрополита Андрея Шептицького: «Хлібороби, виконайте обов’язок здачі контингентів!» Кожного разу, минаючи в Чорткові синагогу, о. Феліштан зупиняв свій погляд на будівлі, яку знову пограбували. Колись він дізнався із віденської газети, що Ісроель Фрідман помер у Відні. Зазвичай двір переходив від батька до сина, або до зятя, якщо в цадика народжувалися тільки дочки. «Цікаво, — подумав парох, — а кому Фрідмани передали свій двір?»
Перші липневі дні 1941 року в Чорткові почалися з пострілів і лементу. Майже з кожного будинку в центральній частині міста та з будинків Старого Чорткова виводили євреїв і везли до Чорного лісу. Буваючи в Чорткові за дорученням о. Феліштана, якому похилий вік не дозволяв часто приїжджати до отця-декана, Параска бачила навколо ринку гурмища євреїв, зігнаних із чортківських вулиць. Місце, де вони до війни торгували, перетворилося на мурашник брудних і голодних людей.
Поки отець читав газету, служниця міркувала, говорити чи ні про нічних гостей на дзвіниці. Вночі, розпитавши Боруха та дівчину про їхню пригоду, вона впізнала в пораненому майстра, до якого їхали з усіх околиць шити чоботи чи ремонтувати взуття. Принесла невеличку баночку йоду. Обробивши рану, перев’язала чистими тонким полотном і сказала чекати до ранку.
«Прошу отця», — звернулася за сніданком до Феліштана Параска. Той подумав, що знову нарікатиме на нього.
«Як видиш — я все з’їв», — виправдовувався старий.
«Маю до вас одну справу».
«Ну, то кажи».
«Ви вчора ходили до дзвіниці?»
«Ходив, — підтвердив парох. — А що, не замкнув двері?»
«Не замкнули».
«Ну, то замкни».
«Замкнула».
«Відчиниш у неділю».
«У нас на дзвіниці гості».
«Хто? — запитався Феліштан, пригадуючи, що якогось року знайшов гніздо горлиць. — Знову горлиці?»
«Ні, — відповіла Параска. — Жиди».
«Які жиди? — здивувався. — Та, прецінь, їх усіх вивезли з Митниці?»
«З Товстого, — сказала Параска. — Втікачі з ґетта».
Феліштан відклав газету й подивився на родинну реліквію покійної Катерини, образ Матінки Божої. Богородиця благально дивилася ясними блакитними очима на пароха.
«Скільки їх?»
«Двоє».
«Клич до хати», — промовив.
Щойно Феліштан запросив Боруха й Фейґу до столу, несподівано у дворі з’явився на каштановій кобилі німець Фрідріх, наглядач за ліґеншафтом.
За столом заціпеніли. Нещодавно поширилася чутка, що в бучацькому повіті через те, що село не здало призначений контингент, продовольчі відділи вермахту зігнали два десятки підлітків та стариків і всіх постріляли, ще й підпалили село. Фрідріх належав до продовольчої команди вермахту, йому допомагали ще двоє німців, що прибули восени, коли частину земель готували до засіву озиминою. Катерина заштовхала Боруха з Фейґою на горище і, вмить прибравши сніданок, миски і склянки, випхала Феліштана надвір.
Фрідріх, сидячи в сідлі, погладжував лискучу шию кобили.
Отець наблизився й запитав по-німецьки, чого пан офіцер потребує.
Той витягнув папір і наказав прочитати в неділю під час літургії. У наказі продовольчого відділу йшлося про незадовільну здачу контингенту й покарання, яке чекатиме на саботажників.
Фрідріх приклав до пілотки руку й на прощання, об’їхавши навколо пароха, сказав:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.
