Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Хлопець злякався, ще раз оглянув усіх присутніх козаків, а потім відповів:

— Утекти я вирішив!

— Навіщо? Та не бійся, шматочки ми від тебе не відрізатимемо! — усміхнувся йому Тимофій. — Звичайно, якщо ти нам не брехатимеш.

Від його спокійного тону впійманому хлопчині стало зовсім моторошно. Він одразу збагнув, що цей головоріз жартувати з ним і лякати не збирається, а неодмінно виконає свою обіцянку.

— Кажуть люди, що козаки повстали й сюди йдуть. Я й сам до цього це чув! Від самої зими всі про це шепчуться! Ви, як я подивлюся, низові козаки й будете, — не мені вам розповідати. Тепер бачу, що правда це все. Так от, я подумав, подумав і вирішив до вас, козаків, пристати. Тому й утік від свого пана. Ніж у неволі в нього жити, то вже краще з вами голову скласти, — хвилюючись і нервуючи, відповів хлопець.

Тимофій подивився на хлопця — на вигляд років шістнадцять-сімнадцять, худорлявий, вираз обличчя дурнуватий, чого не скажеш, заглянувши йому в очі, — у них світилася кмітливість. Він мимоволі згадав себе: йому ледь минуло п’ятнадцять, коли він утік на Січ. От лише він тікав із дому за лицарською славою та в пошуках пригод на свою порожню голову й зовсім не думав про смерть, а цей розуміє, куди йде, і не боїться загинути.

— Чому ж так? Невже не страшно вмирати? — запитав Тимофій.

— Та скільки можна бути хлопом! — почав, було, запально говорити хлопець, але потім замовк, роздумуючи: а чи можна бути таким відвертим із цими незнайомими людьми, чи ліпше промовчати? Бог його знає, що ці козаки затіяли?! Невідомо, за кого вони. Може, навмисно втікачів-хлопів ловлять для своїх цілей.

— Де твій господар? — запитав Тимофій.

— Поїхав пан. Давно вже поїхав. Як пішла чутка, що козаки повстали, а коронний гетьман на них військо послав, то пан одразу ж і поїхав.

— Куди твій пан поїхав?

— Не знаю. Ні, правда, не знаю! Побожуся в тому! Навіщо мені, пане, брехати тобі про це? — вигукнув хлопчина, побачивши, що Тимофій знову почав виймати з піхов кинджал.

— А його дружина поїхала з ним? — похмуро запитав Тимофій: така ситуація його зовсім не влаштовувала.

— Пані замкнулася в маєтку.

Тимофій здивовано скинув брови. «Дивно, — подумав він. — Як це Чаплинський її залишив? Невже так злякався Хмеля, що дружину кинув і боягузливо втік? Щось тут не так!»

— Чому ж пані за своїм чоловіком не поїхала? — недовірливо запитав він.

— Та посварилися вони. Він її із собою забрати хотів, а вона вперлася: «Не поїду!» — і по тому! — почав розповідати хлопець. — Хоч лусни їй! Пан Чаплинський її і так і сяк умовляв. Навіть нагайкою погрожував! Але пані на нього пістолет наставила і присягнулася, що голову йому відстрелить, якщо він спробує її із собою силоміць забрати. Вони так кричали один на одного, що вся челядь чула, — із задоволенням розповідав служник. — І тепер пані сидить сама в хаті, веліла ворота замкнути й нікого не підпускати. Відразу ж стріляти, якщо хтось до маєтку посміє підійти. Узагалі, вони жили, наче кішка із собакою. Навіть...

— Досить! — обірвав його Тимофій. — Мені ні до чого ці твої плітки.

Влад досадливо сплюнув. Марко теж скривився: треба ж, їхали Чаплинського ловити, а він уже втекти встиг. Тимофій же безпристрасно дивився на спійманого хлопця.

— Як тебе звати, хлопче? — запитав він.

— Батьки нарекли Грицем.

— А піп як хрестив?

— Та не хрестив мене піп! Не було тоді в батька грошей заплатити жидові, щоби він попу ключ від церкви Божої дав, так і ходжу нехрещеним, — зніяковіло сказав Гриць.

— Ну що ж, Грицю, якщо хочеш у козаки, то підеш зараз до своєї пані й передаси їй, аби відчиняла ворота й зустрічала гостей від його милості пана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького Низового.

— Та ти що, пане! Із глузду з’їхав? Мене ж за втечу відшмагають! Мене ж, мабуть, уже шукають! — запанікував Гриць.

— А як же ти в козаки зібрався, якщо від нагайки трусишся? Хіба ти не знав, що до нас ідуть тільки ті, які за віру православну готові на палю сісти, у зашморг влізти й четвертованими бути? Нам хоробрі лицарі потрібні, а не боягузливі зайці. Якщо хочеш козаком-лицарем стати, то підеш до пані Чаплинської й усе їй розкажеш. Віддаси їй ось цю каблучку — вона її відразу визнає й навіть похвалить тебе, — відповів йому Тимофій, знімаючи з руки перстень, що його Хмельницький дав. — А наші молодці тебе проводять, аби не мав спокуси драла дати!

Перстень подіяв — відправлені з Грицем козаки швидко повернулися з повідомленням, що ворота відчинили і на них чекають. Але Тимофій наказав усім бути напоготові — мало що! Може, усе-таки набрехав хлопчина, і вони потраплять у засідку. Утім, остерігався він марно. На ґанку будинку їх чекала сама Гелена. Тимофій здивувався: виявляється, гетьманська любка неймовірно вродлива. Справжня лялечка! На вигляд жінці було не більше від двадцяти років. Золотаве волосся кокетливо вибилося з-під дорогого очіпка, великі та ясні блакитні очі, молочно-біле личко з ніжним рум’янцем, маленькі червоні вуста створювали враження безтурботності й покірливості. Але погляд цих гарних очей був не по-жіночому жорстким і видавав тонкий та підступний розум своєї власниці. Вона уважно й насторожено оглядала чоловіків, що входили у ворота.

— Іди, здоровайся з нею! — шепнув йому Марко. — Ти ж у нас красунчик, бабам подобаєшся, ось тобі й буде легше за всіх із нею порозумітися.

Тимофій, наблизившись до ґаночка, витончено вклонився й уже хотів було відрекомендуватися, та Гелена відразу без усяких вітань гордовито запитала: