Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

село переповнене чутками, що попович з Мочигір з Пархомом закупили ґуральню жида Мошка Пониманського, відомого поліського винокура і фундують усім. Самогон, приправлений родзинками першої сорти, ллється як вода, йдуть люди з сусідніх сіл – подивитися, що діється. Казали, що попович продав жидам батьківську парафію і хоче всі гроші за неї прогуляти з поліщуками. Тому всі поспішали до Артема, в хаті якого відбувалося частування.

Вже не раз гуляло село. Не раз вже чужим коштом запивалося воно самогоном. І тепер теж. Пили всі: діди, господарі, баби, дівки, хлопці. Пили всюди: в хатах, клунях, під хатами, на городах біля річки, на вулиці.

Питалися: і де вже той попович набрав стільки грошей? Невже за парафію? Село п'яне й веселе горлало наляканими піснями, якоюсь тугою за чимсь, ніби за молодістю, за ліпшим людським життям. Здавалося – всі святкували якесь урочисте весілля, що перемішане з плачем і страшними лайками нагадувало, що п'ється тут тому, що можна випити й не заплатити.

В хаті Артема, в парі й копоті, серед почорнілих стін, між двома запаленими скалками, що червоним, блимким світлом кидали плями на чорні стіни, сиділи й стояли люди. Пили. Але тяжко було в копоті й димі розглядіти, хто й де сидів. Гамір, крики, несамовиті лайки перемішувалися зі співом якихось ніби весільних жіночих пісень.

– Ой, терлич, терлич ти-и-и-и мені милого приклич… – затягала якась баба й чомусь, якось дивно, може, трохи підсмішкувато, дивилася в бік поповича. Хтось зовсім п'яний кричав:

– А ми своєї мами не дамо!..

Пархом сонно за столом рахував:

– А за стрільбу сто золотих… Де? Нема… А за патронташ десятка… Де? Нема…

Пляшки передавалися з рук у руки, самогон наливався в склянки, хтось забирав посуд. Засохлі в'юни на тоненьких патичках зникали, здавалося, разом із патичками у великих роззявлених ротах і заїдалися чорним, глинястим хлібом, міцно посоленим, що прилипав до зубів.

Сп'яніння росло. Разом із ним з'являвся й тяг до бійки. То в одному, то в другому куті починають лаятися. Чоловіки готові вже кинутися один на одного з кулаками. За що, чого – ніхто не знає. Та поки що тільки розмахують у повітрі кулаками. Правда, в декого під очима видко синці; два-три хлопці ходять на дворі і в сінях і показують криваві шрами на лицях, у деяких жінок чогось волосся підозріло розпатлане.

Сибиковський немов у чаді. Тих півтора дня, що пережив він у селі, промайнули якимось яскравим, несамовитим малюнком чи маною, що десь у нутрі раз-у-раз викликає запитання: – що робиться? Чи уві сні, чи на яві?

Низькі, худі, бородаті поліщуки у свитинах чи кожухах, баби з підітканими спідницями, темні, почорнілі селянські хати з відкритими печами, собаки під столами (а може, це люди? п'яні?!). Якийсь несамовитий калейдоскоп людей, убрань, облич. І мимоволі між ними почав шукати – те друге, своє обличчя?

Її?! Хто вона? Чи це та, чи не та?!

Відчув якусь невгасну спрагу, яка примусила його взяти пляшку й налити собі до склянки. Випив. Пошукав на столі чогось закусити. Кислий, недоїджений огірок опинився в пальцях. Почав заїдати.

Спозираючи одна на одну, баби напівп'яними голосами затягнули:

А чого то дзвіноньки красні?

Бо поїли пирожки в маслі,

Маслом поливали,

Сиром посипали,

По-панськи брали,

До губи складали.

А чого то парубки бліді?

Бо поїли кінські з'їди,

Попелом посипали,

Водою поливали,

Суховилами брали,

У пельку складали…

І раптом перескочили своїми пискливими голосами на веселу:

Гарбуз, мамцю, качаєця,

чогось дурень чипляєця.

Відчепися, дармоїде,

бо до мене кращий їде…

Навколо все крутилося в якомусь тумані п'яному, розхристаному, галасливому, що нічого не можна було зрозуміти. Цілувалися баби з чоловіками, хтось ліз під лаву і старався там укластися спати, а під столом спали вже два дядьки з розв'язаними постолами на ногах.

– Що трапилося? – запитав себе Сибиковський. І пригадав усе, як на долоні.

Коли скочив у лазню через сіни і прибив за собою двері, вона (хто вона? – майнуло запитання) вона, та сама, що купалася, лізла на піч. Ухопив її впоперек.

– А де стара? – запитав.

– Стара? – і жінка раптом розреготалася. – Я тобі стара й молода разом…

Там перебув цілий день. Там і заночував. А потім почалося «весілля». Все було, як у чаді.

Не знав нащо забрав у нього Пархом срібного годинника – батьків дарунок, комусь віддав рушницю з набоями й сумкою, торгувався про щось із високим жидом, якого всі називали паном Пониманським.

І тільки тепер пригадав собі все.

– Як очадів… Ну, добре… А де ж вона? Ота «Поліщуцька Мати»? – гірко чомусь посміхнувся: – Де ж молода?!

Встав з-за столу. Підійшов до господаря. Ледве ворушачи язиком, запитав:

– Ну-у… а де ж глузд у цьому всьому? Зрештою… – звертаючись вже до себе: – Де ж глузд у пиятиці? – потім переступив з ноги на ногу. Впер очі в Пархома. – Ну, а де ж та? Мама Поліщуцька? Не бачу… І досі не бачив… – похитав п'яно головою.

Тоді господар, майже тверезий, що, здавалося, один у хаті панував над усім галасом і розхристаністю, оглянув Самійла трохи глумливим поглядом. Зрівноважений і спокійний відповів:

– Ну, що ж, ходім… – і вийшов поволі з хати.

За ним, майже наступаючи йому на закаблуки, йшов Самійло. У відчинені двері мильні* ввійшли, мов підкрадаючись. Там було напівтемно, тепло, й пахло якимись сухими травами. Коптіла соснова тріска на перепічку й кидала смагляві тіні на брусові стіни. Обидва стояли перед дверима й мовчки дивилися на піч, де, за комином, на баранячому кожусі щось ворушилося.

– От-той самий кожух… – майнуло. Почав чомусь тремтіти. Заболіла відразу голова. Почував, що неначе тверезіє, знаходить знову звичайне розуміння речей і явищ. Щось мале, невидне, загорнене в якесь шмаття, присунулося на край печі й заговорило, гундосючи й хрипучи. Підійшов ближче, наставив вуха.

– Не служи чужому, як служив би свому. Не трать сили на панське. Як не віриш у Бога, то мовчи, а чужої молитви до Нього не перехоплюй. Хоч із водою, хоч із вітром, хоч зі сонцем, але Господа шануй. Не крадь і не блуди. Тому, що сам живеш, бідний ходиш, бідний вмреш. Оженися! За водою пливе гуска, гуска, наша віра руська, руська. Пам'ятай се денно, нощно і живи в ній непорочно. Як будеш мати дітей, то дочок не віддавай за чужого чужаницю, а синів з чужими дівчатами не жени. Бери зі свого села, а найдалі зі своєї околиці. Пташину і звірину на полюванні забивай, рибку