Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

на увазі! Відчепись від мене, Нолло, я знаю що роблю…

І витягнув зі стосу чистий аркуш, заново вмочивши перо, він знов узявся виводити вервечку химерних літер; його маленький хвіст бився, поплескуючи по боках, ударяючись об ніжки столу.

— Нолло, що сталось? — тихо спитав Розвіяр.

Нянька здригнулась і обернулась: вона не чула, як він увійшов.

— Нічого, володарю, ось тільки Дарунок…

Хлопчик не відривався від роботи. Розвіяр зазирнув йому через плече: букви зміїлись, виповзаючи за рядки, і мали набагато гірший вигляд, ніж виписані вранці.

— Закінчуй, Даре. Ти втомився.

— Я не втомився. Я напишу.

— Напишеш.

Розвіяр висмикнув з його пальців перо. Нахилившись, підхопив під передні лапи. Хлопчик-звіруїн був худорлявий і легкий, але важив, як дві людські дитини.

— Не кричи на Ноллу. Добре? Хіба я на неї кричу?

Хлопчик дивився на нього згори вниз. Губи його все ще були щільно стиснуті:

— На катованих черв’яків…

— Я не хотів тебе образити.

Хлопчик глибоко зітхнув. Розвіяр відчув, як піднялись і впали його ребра.

— Ти прийдеш сказати мені «прокляття знято»?

— Так.

* * *

Його звали Дарунок-Після-Лих. Попри традицію, йому дали ім’я одразу — не бажаючи спокушати богів дожиданням повноліття. Власне, ім’я — єдине, що було в цьому хлопчику правдиво-нагірського: він ріс у замку й традиції свого народу пізнавав тільки з розповідей. Але куди більше, ніж «Хроніки нагорів», йому подобалося слухати «Подорож на Осиний Ніс».

— «…Він лине під поверхнею води, не здіймаючи хвилі, і легко пливе під кригою. — Розвіяр вимовляв слова звучно, трохи співуче, як годиться читцеві. — У пащі великого хапуна вміщається людина на повний зріст, і не дарма селяни, які живуть біля великих водойм, називають його Смертю».

— Батько ходив на Смерть, — умліваючи від солодкого жаху, прошепотів Дарунок.

— Так. Сам на сам.

— Зі списом.

— Ось так — раз!

Дарунок схопився, зім’явши ковдру маленькими пазуристими лапами:

— І ще отак: бамц!

— І отак: жбурлиць! — Розвіяр метнув уявний спис.

— А Смерть — хрюк! Геп! — Дарунок повалився на ліжко, розметавши руки та лапи.

— Він дуже хоробрий, — сказав Розвіяр. — Найхоробріший серед нагорів.

— Ага. — Дарунок улігся животом на подушку. — А ти найхоробріший з людей. Він тебе слухається?

— Так, — усміхнувся Розвіяр. — Тому що я його вершник.

— А в мене не буде вершника, — помовчавши, сказав Дарунок.

— Чому?

— Бо я не стану нікого слухатись, окрім тебе. А ти не можеш на мене сісти — ти ж мене роздавиш!

Розвіяр узяв його за вуха. Сперся гарячим лобом у маленький холодний лоб:

— Ніхто тебе за язик не тягнув. Коли ти мене слухаєшся — лягай спати. Пора.

Хлопчисько насупився, хотів щось сказати — але раптом широко всміхнувся.

— Добре. Якщо це рішення вершника.

— Це рішення вершника. Прокляття знято, маленький.

— Прокляття знято, Розвіяре. — Дарунок стиснув двома долонями його руку. — До завтра.

— На добраніч.

Він вийшов, кивнувши няньці.

* * *

У його бібліотеці не було павуків Ча — повітря і без того було досить сухе. Слуги щодня змітали пил зі стелажів, із багатьох томів і сувоїв. Сонний бібліотекар запалив свічі, щойно Розвіяр переступив поріг: десять величезних вогнів на високих ставниках.

Йому привозили книги зусюди, і він щедро платив. Загони вивідачів виряджались на землі Імперії не стільки по відомості, скільки по книжки, вимучені в сховищах великих міст. Якось книжок стало більше, ніж Розвіяр міг прочитати. Більше, ніж він міг навіть погортати не дивлячись. Спершу це здавалось дивовижним, навіть потішним. Але час ішов, вивідачі й купці робили своє діло, десятки й сотні нечитаних книжок стояли на полицях, дожидаючи своєї пори.

— Є нове, володарю. — Бібліотекар не міг приховати гордощів. Його круглі щоки лисніли: цілий день він чекав Розвіяра, щоб повідомити йому радісну новину. — Повернувся один живчик, якого я вирядив ще взимку. Меткий парубок, замотай його вухокрутка, імперську бібліотеку перетрусив… Погляньте-но!

Він скинув тонку тканину зі стосу книжок, з вигляду дуже старих, у шкіряних і залізних оправах. Ще десять років тому за одну таку книгу Розвіяр віддав би… праву руку? Можливо. Кинувся б, схопив, став жадібно гортати, негайно сів читати; ще вісім років тому він приніс би книжки в жертву Мідному королю, і король прийняв би цей ралець.

— Тут декілька зовсім нових, чудово виконаних. «Господарчі записи», «Фортифікація», «Пізнавальні розповіді»… А оці два томи — старі, з колекції високого імперського посадовця, можливо самого Імператорського Стовпа, якщо я щось розумію в печатках. Мій агент зумів їх підмінити й викрасти…

Розвіяр мовчав.

— Але це ще не все. — Бібліотекар пильно стежив за виразом його обличчя. — Я проглянув їх, поки вас не було.

— І? — Розвіяр зацікавився.

Бібліотекар уміло підхопив том, що лежав згори. Обережно розгорнув у тому місці, де між сторінок звисала закладинка. Розвіяр простежив за його довгим пальцем: книга була з новоробок, переписана з оригіналу добрим, старанним переписувачем і покладена в старовинну оправу.

— «Він захопив родовища, кузні й цехи, і був настільки заповзятливим, що навіть ім’я його на місцевому наріччі стало значити «мідь»… Його звали за очі мідним королем, мідним володарем, а вороги — мідним бовдуром…» — прочитав бібліотекар.

Розвіяр глянув на заголовок книги: «Сто найзаповзятливіших купців Імперії та за кордонами її». Слабко всміхнувся:

— Дякую. Запиши все в каталог і постав на полицю, я потім подивлюсь.

— Так, володарю. — Бібліотекар здавався розчарованим.

— На добраніч.

— На добраніч, володарю.

* * *

Замок причаївся, але не спав: роботи продовжувались удень і вночі. Замок був схожий на личинку, що вилупилася з яйця й вимагає все більше їжі й води, тепла, живої крові, зусиль, світла. Зброя й прикраси, одяг і взуття, колеса й збруя, і знову зброя; воєнні походи йшли один за одним, і кожний з них Розвіяр очолював сам, і в кожному поході переривався й ризикував життям. Тільки нова перемога й нова влада на короткий час заливали вогонь, що зжирав його зсередини.

«Візьми, що ціную. Подай, що потребую». Він страждав од цієї невдоволеності, як страждають від голоду, спраги чи задухи. З кожною новою жертвою щось мінялося всередині, це було схоже на вибух бруньки, яка випускає листок. З кожним новим кроком, проривом, осяянням йому здавалося, що тепер уже він повен ущерть, ніби глиняна чаша, і більше йому нічого не треба. Але задоволена потреба відкривала перед ним інші, про які він раніше й подумати не міг, які не вмів описати словами. А Мідний король ставав усе вимогливішим.

Розвіяр клав на вівтар дорогі подарунки звіруїнів, дивовижі від заморських купців, золото, зброю, картини, книжки. Він голодував тижнями, він змушував себе мучитись від згаги, але