Карел Чапек - Війна з саламандрами. Мати. Оповідання

— Стривайте, — перебив його голова суду. — То була його конюшина чи ваша?

— Ну, його, — буркнув обвинувачений. — Але навіщо йому конюшина? А я йому кажу: «Тату, лишіть мені хоч оте люцернище», а він мені: «Як помру, воно зостанеться Маржці, а тоді роби з ним що хочеш, голодранцю». Маржка — це жінка моя.

— І за це ви хотіли його отруїти?

— Авжеж.

— За те, що вилаяв вас?

— Ні. За ґрунт. Він сказав, що продасть його.

— Ну то що? — вигукнув голова. — То ж був його ґрунт чи ні? І чому він не мав права його продати?

Обвинувачений Вондрачек докірливо подивився на голову.

— Адже ж у мене там поряд смужка картоплища, — пояснив він. — Я на те й купив її, щоб колись до того клаптя приточити, а він каже: «Яке мені діло до твоєї смужки, я свій клапоть продам: Йоудалові».

— То ви з ним не ладнали? — допитувався голова.

— Атож, — похмуро підтвердив Вондрачек. — А все через ту козу.

— Яку козу?

— Він мою козу доїв. Я йому кажу: «Тату, не займайте кози або дайте нам отой лужок над річкою». А він віддав лужок у оренду.

— А гроші куди подів? — спитав один з присяжних.

— Та куди ж, — засмучено відказав обвинувачений. — У скриню сховав. «Як помру, — каже, — вам зостануться». А сам не вмирає та й не вмирає. А йому ж було вже за сімдесят.

— То ви кажете, що в незгоді винен був ваш тесть?

— Атож, — невпевнено відказав Вондрачек. — Він не хотів нічого нам дати. «Поки я живий, я хазяйную, — казав, — і квит». А я йому кажу: «Татусю, якби ви купили корову, то я б те поле впорав, та й не треба продавати». А він мені: «Як умру, купуй хоч дві корови, але свою смужку я продам Йоудалові».

— Слухайте, Вондрачеку, — суворо сказав голова, — а не через ті гроші в скрині ви вбили його?

— Ні, ті гроші були на корову, — вперто відказав Вондрачек, — Ми собі покладали — як він помре, купимо за них корову. Ну як у хазяйстві без корови? Де гною брати?

— Обвинувачений, — втрутився прокурор, — тут ідеться не про корову, а про людське життя. Чому ви вбили свого тестя?

— Таж за той ґрунт.

— Це не відповідь.

— Він хотів його продати…

— Але ж гроші після смерті однаково лишились би вам!

— Авжеж, але він не хотів умирати, — з досадою відказав Вондрачек. — Якби він, ласкавий пане, вмер по-доброму… Я йому ніколи нічого лихого не зробив. Усе село посвідчить, що я його шанував, як рідного батька, правда ж? — сказав він, обернувшись до публіки.

Зал, де сиділо півсела, схвально загомонів.

— Авжеж, — мовив голова поважно. — І через це хотіли його отруїти, так?

— Еге, отруїти, — буркнув обвинувачений. — А нащо ж він продавав той клапоть? Спитайте кого хоч, ласкавий пане, кожне вам скаже, що без конюшини в хазяйстві не можна. Правда?

Зал знов ствердно загомонів.

— Звертайтесь до мене, обвинувачений! — гримнув голова. — А то я накажу повиводити ваших сусідів. Розкажіть нам, як сталося вбивство.

— Ну… — почав Вондрачек нерішуче. — Це було в неділю: я побачив, що він знов розмовляє з тим Йоудалом. «Тату, — кажу йому, — не продавайте поля». А він мені: «Тебе не питатимуся, злидню». Я тоді й сказав собі: далі вже не стерплю. І пішов колоти дрова.

— Оцією сокирою?

— Еге.

— Оповідайте далі!

— Увечері кажу жінці: «Йди до тітки й дітей відведи» Вона зразу в сльози. «Не реви, — кажу їй, — я з ним зразу ще побалакаю». А він прийшов у повіточку й каже: «Це моя сокира, давай її сюди». А я йому кажу, що він мою козу доїв. Тоді він став віднімати в мене сокиру. Ну, я й рубонув його.

— За що?

— Таж за той ґрунт.

— А чому рубонули тричі?

Вондрачек знизав плечима.

— А то вже так… Наш братчик, ласкавий пане, звиклий до важкої праці.

— А потім?

— Потім ліг спати.

— І спали?

— Ні. Я думав, скільки коштуватиме корова та що за той клаптик виміняю клинець при дорозі, хай уже все вкупі буде.

— І сумління вас не мучило?

— Ні. Мене мучило, що ті клапті не вкупі. Ну, і ще ж для корови треба хлів полагодити, це також не одна сотня. Адже в нього, в тестя, вже й воза не було. Я йому казав: «Тату, хай бог милує, хіба це по-хазяйському? Адже ці два клапті самі просяться докупи, пожалійте мене».

— А ви самі старого пожаліли? — загримів голова.

— Так він же хотів продати ту смужечку Йоудалові, — промимрив обвинувачений.

— Отже, ви вбили його з корисливості!

— Ні, неправда! — розхвилювався обвинувачений. — Це за той клапоть! Якби ті смужки сточити докупи…

— Ви визнаєте себе винним?

— Ні.

— То, по-вашому, вбити стару людину— це ніщо?

— Та я ж кажу, що це через той клапоть! — вигукнув Вондрачек, мало не плачучи. — Яке ж це вбивство? Господи, ну як ви не розумієте, ласкавий пане! Це ж у своїй родині! Хіба б же я чужому таке зробив… Я ніколи нічого не вкрав… спитайте про Вондрачека… а вони мене забрали, як злодія… як злодія… — простогнав Вондрачек, аж задихаючись від жалю до себе.

— Ні, як батьковбивцю, — сумно поправив голова. — Ви знаєте, Вондрачеку, що за це карають смертю?

Вондрачек шморгнув носом.

— Це ж за той клапоть… — мовив він безнадійно. Судова процедура потяглась далі: допит свідків, виступи прокурора й захисника…

Присяжні вийшли радитися про те, винен обвинувачений Вондрачек чи не винен; голова суду стояв у канцелярії біля вікна й замислено дивився надвір.

— Досить мляво вийшло, — пробурчав член суду. — Прокурор якось не дуже хапався, та й адвокат багато не наговорив… Одне слово, справа очевидна, і що тут балакати…

Голова суду засопів.

— Справа очевидна… — мовив він і махнув рукою. — Слухайте, колего, адже цей чоловік почуває себе так само невинним, як ви чи я. У мене таке відчуття, наче я маю судити різника за те, що він зарізав корову, або крота за те, що він нариває кротовини. Мені раз у раз думалося, що це взагалі не наше діло, розумієте, — не питання права чи закону. Фу-у, — відсапався він і скинув мантію. — Трошки відпочину від цього… Знаєте, присяжні його; мабуть, виправдають. Це безглуздя, але його, мабуть, таки виправдають, бо… Ось що я вам скажу: я сам із села родом, і коли цей чоловік сказав, що ті два клапті просяться докупи, то… я побачив дві смуги поля, і мене опанувало таке почуття, що якби ми мали судити…