Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

відв'язував останній шкот і потихеньку відчалював. Я тримав найостанніший канат… Це я подавав команду «Віддати кінці»… Він дув у свій ріжок… «Завзятий» здіймався в височінь!.. Ніколи я не бачив, щоб він летів прямо… Із самого початку він ішов убік. З різних причин… Летів якось навскоси… розгойдувався над дахами… Зі своїми численними латками він був схожий на великого різнобарвного арлекіна… Він вибрикував у повітрі, чекаючи, поки подує справжній бриз… він міг підніматися лише на сильному вітрі… В такому стані, як стара спідниця на мотузці, він був небезпечний… Навіть найтемніші польові миші — і ті це бачили… Всі сміялися, дивлячись, як він теліпається серед дахів… Але мені було не до сміху!.. Я побоювався нищівного поштовху! Моторошного! Це був би його останній виверт… Я подавав Куртіалю різні знаки… щоб він зараз же скидав пісок!.. Та він ніколи не квапився… Боявся надто високо підніматися… Але страх тут був цілком зайвий!.. Те, наскільки високо він підніметься, було не так важливо, якщо взяти до уваги стан оболонки!.. найбільше він побоювався, щоб не звалитися просто на село… він був на волосину від цього… він міг врізатися в школу… або сісти на стічну трубу… Приземлитися просто на мерію!.. гепнутися в найближчому ліску. Було цілком достатньо висоти в п'ятдесят чи шістдесят метрів… я розраховував лише на ласку долі… Це був максимум… Найкраще для Куртіаля в його жалюгідному становищі було б узагалі ніколи не підніматися вище другого поверху… Це ще можна було допустити… А потім починалося справжнє божевілля… Хоча б тому, що ту кляту оболонку практично неможливо було до кінця надути… На один, два балони більше — й куля розповзлася б по швах… Просто вибухнула б, як граната!.. Тільки пролетівши над останньою хатиною та проминувши останню огорожу, він викидав пісок. Нарешті наважувався й витрушував увесь запас… Без баласту його злегка підкидало… метрів на десять… Надходила черга голубів… Він різко відкривав кошик, і пташечки випурхували стрілою… В цей момент я мав підключатися… Це служило сигналом до спуску!.. Мушу сказати, що я мчав зі страшною швидкістю… Я мав розігрувати комедію, щоб розворушити цих бідолах!.. І вони всі прожогом кидалися за кулею… швидко допомагали нам скласти… цю величезну подерту оболонку… і віднести все господарство на вокзал… причепити на лебідку… Але то ще було не все! Найкраще, як свідчив досвід, не дозволити їм усім одразу ж здиміти… і змусити їх ще поштовхатися з нами й прибігти всім натовпом, слід було розіграти катастрофу… Це діяло майже безвідмовно… Інакше ми залишалися в програші… за роботу їм довелося б платити… А без них!.. довелося б усе залишити…

Я починав страшенно лементувати! І звивався, як тхір! Я щодуху кидався просто через вибоїни в напрямку передбачуваного падіння… Я чув його ріжок… «Пожежа!.. Пожежа!.. — репетував я… — Дивіться! Дивіться! Полум'я!.. Зараз вогонь пошириться всюди! Він уже на деревах!..» Тоді вся юрба зривалася з місця… Вони бігли всім натовпом… Слідом за мною! Як тільки Куртіаль помічав мене з усією цією зграєю селюків, він відкривав усі клапани… Повністю спорожняв ту подерту кулю. Вона перетворювалася на купу лахміття. Вона падала, млява, спустошена та смертельно втомлена!.. Куртіаль вискакував із кошика… Підводився на ноги… Ще раз дув у ріжок, щоб усі зібралися… І виголошував нову промову! Селюки боялися, що від цієї штуки загоряться копиці… Вони юрмилися навколо і не давали йому клеїти блазня… Вони стягали все на купу… Але це було лише жалюгідне шмаття!.. Оболонка була настільки подерта гілками… Це було сумне видовище… цілі кущі стирчали між оболонкою та сіткою… Рятувальники, сяючі, задоволені, тупцяли від хвилювання, садовили Куртіаля, як героя, на свої могутні плечі… та несли його з тріумфом… Вони вирушали до найближчого шинку відсвяткувати та втамувати спрагу! А мені діставалася найбрудніша, найогидніша і найкаторжніша робота… Поки ще не стемніло, діставати з ярів, полів та борозен усі наші причандалля… Збирати такелаж, якорі, блоки, ланцюги та все розкидане приладдя… кілочки в траві за два кілометри, барометр-анероїд… дрібні сап'янові коробочки та дорогі нікельовані деталі… Я називав це «пікніком»!.. Крім того, жартами та обіцянками я мав стримувати від усіляких витівок найнервовіших ґевалів… Ба більше, я мав змусити їх тягти, причому задарма, все це дрантя, ці сімсот кілограмів мотлоху! Цю пошматовану оболонку, і залишки моторошного катафалка! І ще мав устигнути запхати в останній вагон, якраз у момент відправлення потяга! Чорт забирай! Усе це було геть не так просто! А коли я нарешті діставався через вагони до Куртіаля, потяг давно вже був у дорозі, і я знаходив цього типа на сьомому небі, абсолютно незворушного, хитрого, хвалькуватого, він досі щось пояснював та демонстрував аудиторії. Підсумовував минулу пригоду!.. Галантно кланяючись брюнетці, що сиділа навпроти, дбаючи про дамські вуха… намагаючись уникати ризикованих натяків… Він усе-таки був досить розкутий, дотепний, п'яний і вигравав своєю медаллю та торсом… Він ще й устиг налигатися, скотиняка! І був у чудовому гуморі! Від частувань! Від червоного вина! У всіх у руках були склянки… Він набивав собі черево канапками… І більше нічим не переймався… Навіть не цікавився, як у мене справи!.. А я був у кепському гуморі… от я йому зараз усе викажу! відіб'ю у нього охоту жартувати!

— А! Це ти, Фердінане? Це ти?..

— Так, мій любий Жулю Верн!..

— Сідай сюди, хлопче! Розповідай швидше!.. Мій секретар!.. — відрекомендовував він мене… — Ну, скажи-но мені, у товарному вагоні все гаразд?.. Ти все зібрав?.. Задоволений?..

Я сидів з кам'яним виразом обличчя, я не був задоволений… я нічого не відповідав.

— Щось не так?.. Щось трапилося?..

— Це востаннє! — сказав я рішуче… різко і коротко…

— Як? Чому востаннє? Ти жартуєш? Що таке?

— Оболонку вже неможливо відремонтувати… і я не жартую!

Запала мертва тиша… Час для жартів закінчився… Було чути постукування коліс… кожний шерех… Дзвін стекол ліхтаря… Він намагався розгледіти при тьмяному світлі вираз мого обличчя… Хоча б усмішку… Але я і оком не кліпнув!.. Я залишався абсолютно серйозним… Стояв на своєму…

— Ти справді так вважаєш, Фердінане? Не перебільшуєш?

— Я сказав вам те, що думаю!.. Я в цьому дещо тямлю…

Я став справжнім експертом по дірах… Я не бажав чути заперечень… Він скоцюрбився в куточку… Розмову закінчено!.. Ми більше не заговорювали один до одного…

Усі інші на полицях, не могли зрозуміти, що ж, власне, сталося… Та-да-дам! Та-да-дам! Стукотіли колеса. Було чути, як олива скрапує з ліхтаря… Всі гойдливі голови… нараз похилилися.

* * *