Юрій Миколайович Щербак - Час смертохристів. Міражі 2077

Але не забув. Лара — білява безбарвна балерина з київського театру Опери і балету, а що спільного, Боже, між військовим розвідником і балериною?

Якби не її вагітність і не Кристина, я б покинув Лару невдовзі після одруження, бо вона не давала мені такої насолоди, як інші жінки. Але тепер я розумію, що був жорстокий і несправедливий до неї, сперечаючись на кожному кроці, дратуючись від кожного її слова, і навіть коли вона, вагітна і негарна, плакала, мені не було її шкода. Я втратив Лару, а разом з нею і Кристину. Я зрадив свою дочку, мало цікавився нею, намагаючись забути про неї, викреслити зі своєї пам'яті. Але весь час я думаю про неї і страждаю від того, що втратив її.

Я зрадив Україну, любити яку вчив мене батько: якщо я знаю трохи історію України — це від батька. Я служив не Україні, а її ворогам, її господарям, і хоч не завжди розумів це, мене це не виправдовує. Бандитські правлячі режими в Україні, хоч би якими гаслами прикривалися, розтлівали і знищували український народ, заганяючи його в злидні і кріпацтво, денаціоналізуючи, криміналізуючи, галушкізуючи та ісламізуючи його, а я заспокоював себе, Ісусе, що служу Україні, вишукуючи нові види зброї, організовуючи обмін технологіями, крадучи все нові і нові таємниці — для кого і чого це робилося? Коли я зрозумів, що перетворююсь на останнього українця на світі — було пізно.

Я винний у смерті Віктора Безпалого, бо знав його честолюбство, його слабкість до жінок і грошей — і не вислав його додому, а навпаки, розповів йому про існування таємних файлів. Так само я завинив перед Ліндою Кенворсі, перед Зауром Хамзиним, перед спецназівцем Льошею, перед іншими загиблими з моєї вини співробітниками ВІРУ. З ризиком для життя свого і своїх підлеглих я збирав файли на зрадників України, на державних злочинців, які становили найбільшу загрозу для національної безпеки, я пишався цим, бо вірив, що це потрібно Україні. Але коли ці файли були оприлюднені напередодні Великого Спалаху, виявилося, що вони нікому не потрібні, хіба що історикам. Бо народ ненавидів і зневажав своїх правителів і без моїх файлів. Знання багатьох таємниць тішило моє самолюбство, плекало гординю, що є великим гріхом.

А професор Вебер? Моя злочинна недбалість — не поміняв маску на іншу — призвела до загибелі Альфреда Ісааковича. Хіба можна таке пробачити?

Я винний перед Боженою, яка зробила мене щасливим тут, у цій квартирі, де залишився її голос і світло її тіла, винний у тому, що не поїхав одразу з нею після тої ночі, коли вона світилася, до Австралії, не кинув цю god damn державну діяльність, цей бал вампірів, які нагороджують самі себе вигаданими орденами, купленими званнями та незаслуженими чинами. Я втратив назавжди, Христе, покалічену і тілом, і душею Божену — можливо, мою останню надію на справжнє кохання, і немає мені за це прощення. Я не знаю, чи Божена залишилася у Вашінгтоні, чи згоріла на орбіті разом з БКС «Роналд Рейган».

Я завинив перед Наталією Гаврилівною Махун, від якої всі відвернулися після вбивства гетьмана. Вона зробила стільки добра мені, а я не віддячив їй; можливо, треба було допомогти їй перебратися до Польщі, до мами — їм було б легше пережити Велику Темряву разом.

Але моя найбільша вина в тому, що я брав безпосередню участь у підготовці до Великого Спалаху. Я не захистив Україну перед агресією Чорної Орди, не підняв повстання проти зрадників, що керували країною, я безсило спостерігав, як Україна перетворюється на Дике поле Європи. Немає мені прощення за всі помилки і злочини, яких накоїв, повернувшись в Україну. Я так і не знайшов Сірого Князя, хоча знав, що він десь поряд. Ось кого треба було знайти і знищити замість того, щоб збирати безглузді файли на слуг Сірого Князя. І тепер, коли почав розповсюджуватися міф про мене як майбутнього лідера України, як про людину честі, на яку може покластися нужденний народ — чи не жахливе блюзнірство це, чи не зрада тих ідеалів, в які ще вірять нещасні люди, які хочуть бачити мене на чолі держави, чи це не злочин, який не підлягає жодній амністії? Моя гординя і самовпевненість, і одночасно слабкість, нерішучість і боязнь своєчасно зробити відчайдушний крок — мій непростимий гріх.

Можливо, тільки ти, Ісусе, зможеш зняти з мене гріхи, але я про це не довідаюсь і не для цього до Тебе звертаюсь.

...Переночувавши востаннє у своїй квартирі на якомусь дранті на підлозі, де ми кохалися з Боженою, вранці я залишив свій дім і, повз порожній, обгорілий будинок Сейму пішов по вулиці Івана Мазепи, тягнучи за собою знайдену на Садовій вулиці сумку на коліщатках, куди поклав, незрозуміло чому, стару кавоварку.

Близько Аскольдової могили зайшов до маленької церкви, що діяла: горіло кілька свічок і жінки хрестилися, слухаючи журливий речитатив священика. Запаливши свічки за упокій душі Аскольда, брата Божени, і за здоров'я мами і всіх близьких мені людей, я пішов униз, до набережної Дніпра і до Столичного шосе, звідки, повернувши праворуч, потрапив на порожнє Окружне шосе.

Я вирішив дізнатися, що сталося з мешканцями села, де жили Аскольд О'Коннел з сім'єю та отець Іван, про мученицьку смерть якого я дізнався вже по дорозі на Вінницю. Дійшовши до з'їзду з шосе, де залишилася ще іржава табличка «Зона Феофанія-Пирогово», я потрапив до входу в ЗЕК-116. Тут не було ніякої охорони, а розписні залізні ворота з півнями і левами були зірвані з петель, наче їх таранили танки. Вийшов на узвишшя, де стояли ми з Невінчаним ще зовсім недавно — у червні. Зовні наче ніщо не змінилося, але зеленкувата напівтемрява і люмінесцентне світіння не давали змоги оцінити картину, що відкрилася переді мною. Я спустився униз і наблизився до церкви: і село, і церква були спалені, але крізь прочинені двері обгорілого храму проглядалося хитке полум'я свічок і золоті відсвіти ікон. Люди — переважно старі бабці й діди — купчилися навколо церкви. Якийсь дід пояснив мені, що сьогодні свято Здвиження, або Чесного Хреста. На свій сором, Ісусе, я не знав, що це означає. Не побачивши біля церкви нікого з О'Коннелів, я, охоплений страшними передчуттями, пішов до їхньої хати. Хата була спалена, але на подвір'ї, біля вцілілої повітки, я помітив якихось людей. Підійшовши ближче, побачив, що за столом сидять Аскольд з немовлям на руках, Ликера, яка наливає з глиняного горщика