Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

– Угу, – Велет кивнув. Впевнився, що закляття працює і знову поглянув на Реквієм. – Можливо, тобі щось потрібно?

Дівчина розгублено подивилася на свого гостя, щойно почула запитання. Він добряче їй допоміг за ці декілька днів, хоча вони майже незнайомі. І знову пропонує допомогу?

– Для мене навіть друзі стільки не робили, скільки зробив ти, з моменту нашого знайомства, – з усмішкою похитала головою. – Не можна бути таким добрим, Велете. Інакше люди не знатимуть міри в своїх проханнях.

Задумливо поглянувши в блакитні очі, Переяр нагадав собі, що ця дівчина – етт Оріан. Не варто переступати межу і навіть друзями їм не бути. Якби Вієм справді була простолюдинкою – їхнє спілкування для неї не стало б проблемою. Для нього – так, але її аристократи не чіпали б. А тепер?

– Ти помиляєшся на мій рахунок, – відгукнувся штурмовик. – І допомагаю я тільки тим, хто наважився допомогти мені. Що ж, бувай. Скажу Івору, що сьогодні ти не зможеш прийти.

Переяр пішов, залишивши здивовану Реквієм в цілковитій тиші. Допомагає тим, хто наважився допомогти йому? І що б це могло означати?

Проте розвідницю тішили й невеликі зміни в поведінці Велета. З минулого вечора він ніби остаточно розслабився в спілкуванні з нею, але досі тримав незрозумілу дистанцію. Поводився надто обережно, як для можливого друга, а в іншу хвилину легко сміявся з її підначок на адресу Іринея.

Та наступної миті від думок Вієм відволік тихий скрип дверей. До кімнати увійшла Демі, тримаючи в руках тацю з їжею та здивовано озираючись кудись праворуч, в коридор.

– Це до нас щойно Переяр заходив? – спантеличено вигукнула демонолог, щільно закривши за собою двері.

– Так, переказав дещо, – дівчина знизала плечима, з цікавістю оглянувши тарілки. – Невже це для мене?

– Ага, – Демі кивнула, розгублено простягнувши напарниці вечерю, і якось обережно уточнила: – ти спілкуєшся з Велетом?

– В цьому є щось надзвичайне? – не зрозуміла Вієм.

Вдячно прийнявши їжу, дівчина зручно вмостилася в ліжку, опустивши тацю на власні коліна. В тарілках знайшлися тушковані овочі з м'ясом, і навіть три пиріжки з капустою. Смачні запахи стрімко розліталися кімнатою, тільки сильніше збуджуючи апетит.

– Ох, солдате Рута, я тебе обожнюю. Велике дякую за їжу!

– Та будь ласка. Слухай, Реквієм, ти багато знаєш про сім'ю Переярів?

Кинувши на співрозмовницю здивований погляд, розвідниця знову знизала плечима, не відволікаючись від овочів. Правду кажучи, її не надто хвилювали аристократичні сім'ї – перетинатися з ними бажання не було та й потреби також. Вона навіть не знала, хто з її загону носив титул, а хто ні, хоча могла це зрозуміти по манерам чи зверхності в поглядах. Втім, це теж не завжди гарний показник – до порожніх зверхньо ставилися навіть безродні обдаровані.

– Знаю, що до неї належить Велет, – легко відгукнулася білявка, запивши їжу чаєм з термосу. – Він згадував, що в нього є брат, але нікого іншого з цієї сім'ї я не зустрічала. Та й яка різниця?

З усмішкою похитавши головою, Демі тільки зітхнула. Сама дівчина не мала нічого проти штурмовика, хоча й чула всі ті огидні плітки про молодого аристократа.

– Здається, він справді непогана людина. Його батько – член Палати лордів та леді, герцог Ладим Переяр, а мачуха, Древа Переяра, входить до ради благодійного фонду, що дбає про сиріт.

– Ну, звучить непогано. І що тебе так здивувало? Чому нащадок герцога спілкується з простолюдинкою? Так ти теж зі мною розмовляєш, панянко. Ба більше – ми живемо разом вже не перший день.

– Та не в тобі справа, – Демі зітхнула. Скинула взуття, повісила куртку на спинку стільця, де нещодавно сидів обговорюваний штурмовик, і втомлено впала на ліжко. Майже хвилину дівчина мовчала, намагаючись дібрати потрібні слова. – Вієм, вищий світ... гм... не прийняв Велета. Так само, як його не визнав батько. Точніше... молодший Переяр отримає хіба титул від родича, а повноправним спадкоємцем визнаний його брат, Ждан Переяр.

– Кепсько, звісно, – здивовано промовила Реквієм. – Тільки я справді не розумію, чому ти мені це розповідаєш.

– А, до біса все, – роздратовано видихнула демонолог, різко прийнявши сидяче положення. – З Велетом не прийнято спілкуватись чи товаришувати. Вищий світ ставиться до нього як до... виродка якогось. Його рідна матір... кажуть, вона з нечистих. Через місяць, після його народження, та жінка віддала сина герцогу, хоча той вже був у шлюбі і мав дворічного Ждана. Пліткували, що Ладим Переяр збирався відмовитися від бастарда, але герцогиня, Древа Переяра, змусила чоловіка визнати свою дитину, погрожуючи розлученням. Саме завдяки їй Велет має титул і можливість будувати військову кар'єру. Але це все, що він може – Ладим відмовився залишити молодшому сину бодай якийсь спадок.

Вражено поглянувши на напарницю, Вієм ледь встигла стримати черговий спалах нестабільної аури. Життєва сила знову реагувала на її емоції, обурюючись такому ставленню до рідної дитини.

– Ось чому він мачуху мамою називає, – ледь чутно буркнула розвідниця.

Їй раптом згадалася і дивна реакція штурмовика тоді, на оглядовій вежі. Аристократи сприймають Велета так само, як зазвичай люди ставляться до нечистих. Хоча ні, гірше – з сусідством потойбічних істот роросівці давно змирились. А от пробачити помилку представнику аристократії, ще й герцогу, що сплутався з нечистою – суспільство не бажало. І якщо висловити обурення самому Ладиму вони не могли, то з його бастардом себе не стримували.

Хтозна, через цикл, чи через щире співчуття до парубка, та Реквієм з подивом відчула сльози на власних щоках. Положення молодшого Переяра було в рази гіршим за її власне.

Тепер зрозуміло, чому він постійно такий напружений у спілкуванні з новими людьми. Навіть в своєму загоні, здавалося, Велет дружив лише з Олесем, якому і раніше не було діла до чужого походження.

– Батько в нього... ще той чорт, – видихнула Вієм, витерши сльози рукавом светра.