Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Новий день почався важко. Небо знову затягнуло хмарами, що висіли так низько, ніби погрожували впасти на землю вже наступної миті. На вулиці, прямо за вікном, гомоніли солдати, вигулюючи коней чи приділяючи час тренуванням.

Втім, чужа життєрадісність сьогодні Вієм зовсім не тішила. Засидівшись до пізньої ночі в кабінеті Івора, котрий встиг коротко ввести в курс справ обох штурмовиків, тепер дівчина не бажала вставати з ліжка. Вона, нарешті, отримала обіцяний відгул, але настрій з самого ранку псував біль в животі.

Останніми роками менструація майже завжди була болючою. Настільки, що не хотілося навіть прокидатися – зміна пози не приносила полегшення, як і знеболювальні. Зілля надовго не вистачало, хоча працювало воно справді добре. Тільки на наступний місяць його вплив трохи слабшав. Ще через два – організм настільки звикав, що майже не піддавався дії ліків.

Єдиним виходом було довгострокове лікування, яке Реквієм не могла собі дозволити – на це пішло б забагато часу. Їй довелося б покинути армію на декілька років, аби остаточно позбутися болей і не мати проблем з наслідками виснажливого відновлення. Та й самі цілителі досі не могли гарантувати повного зцілення.

– Може, тобі щось занести? – зі співчуттям мовила Демі, збираючись на ранкову пробіжку. – Раптом у Вельми знайдуться якісь нові зілля? Чи краще солодкого?

Демонолог чудово розуміла стан Реквієм, адже й сама проживала подібний кожен місяць. Проте, в її випадку біль трохи полегшували гімнастичні вправи, а от ліки не допомагали зовсім – організм швидко призвичаювався до більшості з них.

В ці дні брюнетка щиро заздрила своїй кузині, для якої менструація проходила зовсім безболісно і майже непомітно. Добре хоч можна відгул отримати та спокійно відпочити, хоча дівчина знала – не всі командири такі ж розуміючі, як Ізбор.

– Ненавиджу солодке, – глухо простогнала Вієм з-під ковдри. Відкинула її край і змучено поглянула на напарницю: – можеш заварити чай з полином? Тільки додай, будь ласка, трохи сушених бананів, щоб не гірчило.

– Які дивні в тебе вподобання, – здивовано гмикнула Демі. – Гаразд, зроблю. Це все? Може, перекусити щось?

– Все, – відгукнулася дівчина, важко перевертаючись на інший бік. – Поїм вже як відпустить.

– Я до Вельми ще зазирну, можливо, у неї знайдеться щось корисне. Або у Борея запитаю...

Далі Вієм вже не чула, остаточно піддавшись дрімоті. Заснути глибоким сном теж не завжди вдавалось – біль пронизував живіт і спину, не стихаючи ні на мить. Іноді він нагадував струмових риб із південного моря, що раз по раз вдаряли дрібними блискавицями по беззахисним м'язам зсередини. Вієм зустріла тих лише раз, коли відправилася з дідом на риболовлю – пощастило, що тоді їй тільки злегка перепало струмом, коли вугор вже був мертвим.

Та згодом, розвідниця змогла зануритись в глибокий сон, натягнувши теплу ковдру на саму голову. Вона навіть не помітила повернення Демі, що занесла термос з чаєм та невелику пляшку зілля від помічниці лікаря. До ліків Вельма написала коротку інструкцію та уточнила дозування.

Зараз дівчину тішило тільки те, що звичні кошмари нарешті відступили. Вона досі тримала пляшку з пігулками біля ліжка, але вже втретє наважувалася спати без них. На щастя, жахіття поки не повертались.

Реквієм здавалося, що минуло години зо дві, та коли в двері постукали – за вікном вже зникали останні промені сонця. Сніг виблискував колючим сріблом, змушуючи мружитись та відводити погляд. Дівчина не одразу зрозуміла, що саме її розбудило, коли стук знову повторився.

Заглушивши стогін подушкою, вона пішла відчиняти. Дратуюча слабкість змушувала рухатися повільно, нагадуючи і про біль, що навіть не давав про себе забути.

На порозі стояв Велет, що мав трохи знервований та квапливий вигляд. Точно чимось схвильований, але розвідниця не мала сил над цим роздумувати.

– Привіт, Івор просив зайти до нього... – молодий чоловік обірвав себе, тільки-но помітив бліду розвідницю з розхристаною, після сну, косою. – Ти в порядку?

– Ну, я в нормі, – зітхнула Вієм.

Повільно відійшла до столу, знайшовши там і чай, і знеболююче, тож одразу прийнялася читати інструкцію до зілля. Важко опустилася на ліжко, залізши на те з ногами, і кинула короткий погляд на розгубленого штурмовика:

– Йому потрібно щось термінове? В мене ж вихідний, ніби. І не стій на порозі, проходь.

– Це стосується одного з зібрань генералів, – пояснив Переяр, несміливо ступивши всередину. Зачинив за собою двері, аби розмову не підслухали, і додав: – вони з Іринеєм вже закінчили розбирати записи. Схоже, військовій верхівці відомо про титанів значно більше, ніж вони показують. Вієм, ти... з тобою точно все добре? Виглядаєш хворою...

– Якщо можна назвати місячні хворобою, то так, хворіти мені ще... багато років, – слабко усміхнулася дівчина. Зробила невеликий ковток гіркого зілля, одразу запиваючи те ще гарячим чаєм, і мимоволі пересмикнула плечима. – Яка ж гидота...

– Співчуваю... Я можу допомогти?

– Чим? – здивувалась білявка, кутаючись в ковдру. Її знову морозило.

– Мама змусила нас з братом завчити потрібні закляття, – пояснив штурмовик. – Вони чудово знімають майже будь-який біль, полегшуючи стан усього організму без зайвого звикання. Але розраховані лише на стихійну магію.

– Яка чудова жінка, – усміхнулася Вієм, заплющивши очі. – Що ж, тоді я буду дуже вдячна за твою допомогу. До речі, чому Івор з Олесем впевнені, що генерали знають щось корисне про Ос? Вони згадували, що саме?

– Не впевнений, але... – Переяр тихо прошепотів якесь слово на давньому, роросівському діалекті, прикликаючи магію. Сів на стілець біля столу, навпроти її ліжка, і продовжив: – ймовірно, титани якось пов'язані і з Вірляною. Через це політичні відносини між нашим Роросом та східним королівством трохи ускладнились. Втім, за місяць в столиці влаштовують бал на честь візиту високоповажного вірлянівця, тож тоді вже будемо знати точно.

– Тільки Ізбор не бажає стільки чекати, вірно? – розслаблено видихнула розвідниця, відчувши, як тіло охопило приємне тепло. Хтозна, чи так діяло зілля Вельми, чи заклинання вогневика, але біль стрімко відступав.