Анна Стоун - Мідь та Золото, Анна Стоун

- А я тебе згадала. – раптом сказала пані Чорнава. – Ти тоді була ще малою, і ми з Русланом гостювали у твоїх батьків. Не дивно, що ти став на її бік.

- Я такого не пам’ятаю. – Руслана ця новина здивувала, хоча куди більше.

- Це було років п’ятнадцять тому! Сподіваюсь, ти не дав задурити собі голову? Ця дівчина бігала за тобою ще в дитинстві. – жінка хмикнула. - Як реп’ях, ледве вдалося відчепити!

Таня широко відкрила очі. Вона не пам’ятала цього, але тепер дещо ставало зрозумілим. Вона відчувала у Руслані рідну душу.

- Добре, що зараз ти це не робиш! До речі, що ти забула у наметі мого сина?

- Я… - Таня проковтнула грудку, язик прилипнув до піднебіння через що дівчина не змогла промовити ні слова.

- Вона прийшла щоб розказати про діда! – сказав за неї Руслан, промовчавши про початок розмови.

- Дольф, забери її! Відведи до мого намету та наклади сковуючі чари. Побуде там, поки я не придумаю, що з нею робити! – пані Чернава зміряла дівчину пронизливим поглядом.

- А як же мої батьки?! – вперше за довгий час подала голос Таня.

- Щось вигадаю! Якщо це правда і вони нічого не знають краще так і залишити! Якщо через них це стане відомо іншим то вас спалять живцем! – відповіла жінка кивнувши Дольфу.

Таня не пручалася, коли Дольф взяв її під лікоть та повів з намету. Вже біля виходу вона кинула погляд на Руслана. Він стояв відвернувши обличчя до матері.  Зітхнувши, дівчина дала себе вивести з намету. Вона немов відчувала, що сьогодні її таємницю розкриють.

Той злощасний плащ треба було спалити вже давно, а не кидати у тому яру. Це було необачно.

Коли за Дольфом опустився тент, Руслан полегшено зітхнув. Все сталося так несподівано, що все не вкладалося в мозку.

- Ти її вб’єш? – хлопець намагався зробити голос більш невимушеним.

- Спочатку допитаю. На її совісті багато загублених життів. Поклич до мене Лію. Виявляється вона жила майже тиждень з моєю дочкою, а мене ніхто не поінформував. Невідомо яке в неї ще було завдання.

Руслана пробрало тремтіння, хлопець навіть не подумав, що з сестрою могло щось статися. Може даремно він намагався її захищати? Хлопцем оволоділи сумніви.

Сіяна Чернава незабаром пішла залишивши його самого.

«Може повідомити Гармонію? – промайнула зрадницька думка. Вона майже відразу згасла, бо приректи дівчину на смерть він не міг. – А вона могла!» - Руслан звів очі до стелі та замруживши, відганяючи заплакане обличчя Тані. Все-таки якісь почуття він до неї відчував.