Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

Робін згадала маленьку чорну дівчинку з хвостиками, яка задивилася на неї Кетфорд-Бродвеї і впала.

— А що коли так?

— Краще далі розробляй Стефані,— відповів Страйк.

Робін роздратувалася; так роздратувалася, що одразу попросила про два тижні відпустки так прямо, як за інших обставин не стала б.

— Два тижні відпустки? — звів на неї здивовані очі Страйк. Він звик, що Робін просить залишити її на роботі, а не відпустити.

— У мене медовий місяць.

— Ой,— озвався Страйк.— Гаразд. Гадаю, це найближчим часом, так?

— Звісно ж. Весілля другого числа.

— Боже, це ж усього... три тижні лишилося чи скільки?

Тепер Робін роздратувалася через те, що він не розуміє, як усе скоро.

— Так,— відповіла вона, спинаючись на ноги і потягнувшись по куртку.— І якщо ти таки збираєшся приїхати, підтвердь це, будь ласка.

Й отже, Робін повернулася до Кетфорда і людного ринку, до пахощів і сирої риби, до безцільних годин стояння під кам’яними ведмедями над чорним ходом Бродвейського театру.

Волосся Робін сховала під солом’яним капелюшком, а ще надягнула сонячні окуляри, і все-таки їй ввижалося впізнавання в очах торговців, коли вже вкотре вона ставала на свій пункт спостереження за потрійними вікнами квартири Віттакера й Стефані. Відколи спостереження відновилося, Робін хіба кілька разів бачила дівчину і жодного разу не мала шансу з нею заговорити. Віттакера й сліду не було. Робін притулилася до прохолодної кам’яної стіни театру, готуючись до ще одного нудного дня, і позіхнула.

Було далеко за південь. Робін потерпала від спеки й утоми і старалася не сердитися на матір, яка цілий день писала їй повідомлення з питаннями про весілля. Останнє, де Лінда просила її передзвонити флористці й дати відповідь на чергове дрібне питання, надійшло якраз тоді, коли Робін думала купити собі якийсь напій. Цікаво, як Лінда відреагує, якщо вона напише, що хай всюди будуть пластикові квіти — у зачісці, в букеті, по всій церкві? Тільки б не приймати більше рішень! З такими думками Робін рушила через дорогу до забігайлівки, де продавали охолоджені шипучі напої.

Не встигла вона торкнутися клямки дверей, як хтось у неї врізався — якась людина, яка теж хотіла зайти до забігайлівки.

— Вибачте,— автоматично сказала Робін, а тоді охнула: — Боже мій!

Обличчя Стефані було опухле й синє, одне око ледь розплющувалося.

Удар був сильний, і менша дівчина аж відлетіла від Робін. Та простягнула руку, не давши Стефані упасти.

— Господи Ісусе! Що сталося?

Вона говорила так, ніби була знайома зі Стефані. Власне, до певної міри так воно й було. Спостерігаючи за буденними звичками дівчини, вивчаючи мову її тіла, її одяг, її любов до кока-коли, Робін почала відчувати якусь односторонню спорідненість. І тепер у неї дуже легко й природно вихопилося питання, яке британець заледве поставив би незнайомій людині:

— Що з тобою таке?

Робін сама не знала, як їй це вдалося, але за дві хвилини вона вже садовила Стефані у крісло в приємному затінку кав’ярні «Залаштунки» неподалік забігайлівки під квартирою. Стефані явно мучилася від болю і соромилася свого вигляду, але водночас надто зголодніла і хотіла пити і не змогла більше лишатися у квартирі. І тепер вона просто схилилася перед сильнішою волею, переможена послужливістю старшої дівчини й пропозицією безкоштовно поїсти. Робін безупинно базікала, ведучи Стефані у бік кав’ярні, підтримувала враження, ніби це донкіхотське запрошення поласувати сандвічем породжене почуттям провини — адже вона мало не збила Стефані з ніг.

Стефані прийняла холодну фанту і сандвіч з тунцем, пробурмотівши слова подяки, але після кількох укусів схопилася за щоку і відклала сандвіч.

— Зуб? — турботливо спитала Робін.

Дівчина кивнула. З незапухлого ока скотилася сльоза.

— Хто це тебе так? — прямо спитала Робін, беручи Стефані за руку.

Вона грала роль, вживалася у персонажа, імпровізуючи на ходу. Солом’яний капелюшок і довгий сарафан підсвідомо підказували образ: хіпувата дівиця, сповнена альтруїзму, впевнена, що може врятувати Стефані. Робін відчула легкий потиск пальців у відповідь, але Стефані похитала головою, показуючи, що не викаже свого мучителя.

— Що, хтось знайомий? — пошепки спитала Робін.

По обличчю Стефані заструменіли нові сльози. Вона відібрала руку в Робін і зробила кілька ковтків фанти, кривлячись, коли холодна рідина торкалася, як зрозуміла Робін, тріснутого зуба.

— Твій батько? — пошепки наполягала Робін.

Легко було дійти такого висновку. Стефані навряд чи було більше сімнадцяти років. Вона була така худа, що майже не мала грудей. Сльози змили залишки чорного олівця, яким вона підводила очі. Брудне личко було дитинним, верхня щелепа трохи нависала над нижньою; більшу його частину вкривали фіолетові й сірі синці. Віттакер так відгамселив її, що порвалися судини в оці. Смужка білка, видима між набряклими повіками, була червона.

— Ні,— прошепотіла Стефані.— Бойфренд.

— А де він? — поцікавилася Робін, знову беручи Стефані за руку, холодну від доторку до крижаної фанти.

— Поїхав,— відповіла Стефані.

— Він живе з тобою?

Стефані кивнула і відпила ще, стараючись, щоб крижана рідина не торкалася пошкодженої половини рота.

— Я його не відпускала,— прошепотіла Стефані.

Робін нахилилася ближче. Стриманість дівчини танула під натиском доброти й цукру.

— Просила, шоб він узяв мене з собою, а він не брав. Я знаю, шо він десь дівок знімає, знаю. В нього є інша, Банджо шось таке казав. В нього є інша дівчина.

Робін не вірилося, що головним джерелом страждань для Стефані є не тріснутий зуб, не розбите й понівечене обличчя, а думка про те, що той брудний торговець креком Віттакер десь спить з іншою жінкою.

— Я тільки хотіла піти з ним,— повторювала Стефані, і сльози густо текли їй по обличчю, а щілинка ока ставала все червонішою.

Робін розуміла, що добра і трохи наївна дівчина, роль якої вона грала, щиро вмовлятиме Стефані покинути чоловіка, який так страшно її побив. Проблема полягала в тому, що це буде найлегший спосіб відштовхнути Стефані від себе.

— Він розсердився, бо ти хотіла піти з ним? — повторила вона.— А куди?

— Сказав, шо буде з «Культом», як того разу... То гурт,— промимрила Стефані, витираючи ніс зворотом руки.— Він у них типу менеджер — але то тіко прикриття,— додала вона і знову заплакала,— шоб знімати дівок і трахати. Я казала, шо поїду — того разу він сам просив... я для нього з усім гуртом...

Робін щосили вдавала, наче не розуміє, про що Стефані говорить.