Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

про це сам. Він дозволив мені товаришити йому, бути з ним поруч. Але втручатися я не мав права.

– Повірте, царю… – сказав я.

– Так, Гендерсоне, я знаю. Ви людина, обдарована багатьма талантами Я мав нагоду в цьому переконатися.

– Мабуть, я належу скоріше до одного з ваших поганих видів.

На ці мої слова Дафу коротко засміявся. Сидячи зі схрещеними ногами в отворі куреня й дивлячись на хопо та на скелю, – він якось замислено почав перелічувати:

– Смертники, ласолюби, невразливі, пустопорожні… Ні! Гендерсоне, даю вам слово, що я ніколи не зараховував вас до поганого виду. Ви натура складна. Трохи охоча до схиляння перед смертю, трохи схожа на войовничого Лазаря. Але я не можу віднести вас до якоїсь певної категорії. Ви цілком не вміститеся в жодну з них. Можливо, тому, що ми друзі. А в друзях ми знаходимо значно більше добрих якостей, ніж у інших людях. Друзів не розподіляють на категорії.

– Я забагато панькався з тваринами певного виду, – сказав я. – Це давало мені радість, але якби я повернувся назад у часі, то, мабуть, не став би зв’язуватися з ними.

Ми сиділи на хисткому помості під золотавим склепінням стріхи. Світло відбивалося на підлозі куреня тоненькою решіткою. Запах трав налітав поривами на хвилях голубого розпеченого повітря, і через лихоманку я мав таке відчуття, ніби знайшов у полуденному повітрі перехідну точку між матерією і світлом. Я спостерігав, як матерія напливає з нашого куреня, і мені здавалося, я бачу, як вона плаче, й корчиться, і спливає сяйвом. Нездатний витримати таке гостре відчуття, я підвівся й ступив на жердину, на якій мав балансувати цар.

– Що ви робите?

Заради нього я хотів випробувати, наскільки міцний цей місточок.

– Перевірю Бунама, – сказав я.

– Вам не слід стояти там, Гендерсоне.

Під моєю вагою жердина прогнулася, але не затріщала; то було міцне дерево, і наслідок випробування мене вдовольнив. Я відступив на поміст.

Ми сиділи вдвох навпочіпки на вузенькій смужці підлоги, що виступала за край куреня, майже впритул до обтяженої каменями клітки-пастки, яка висіла, чекаючи на свою здобич. Навпроти нас височіла скеля з піщанистого каменю, і я, ковзнувши по ній поглядом, понад головами воїнів зі списами побачив по той бік хопо невеличку кам’яну будівлю, що стояла на дні глибокого яру. Доти я її не помічав, бо в тому яру чи в ущелині зеленів гайок кактусів, увінчаних червоними пуп’янками, – чи то ягодами, чи то квітками, – і повністю її затуляв.

– В тій хаті хтось живе?

– Ні.

– То вона зовсім покинута? Чи її якось використовують? У нашій місцевості, де розорилося чимало фермерів, на старі будівлі можна натрапити всюди. Але в тій ущелині міг би оселитися хіба божевільний, – сказав я.

Линва, на якій висіла клітка чи то сіть, була примоцована до одвірка, і цар прихилився головою до вузла.

– Хата, про яку ви говорите, призначена не для живих, – сказав він мені, не дивлячись у той бік.

– Не для живих? А для кого ж? Для мертвяків? Отже, то гробниця? Але чия?

– Мені здається, загонщики наближаються, – сказав Дафу. – Ви їх іще не бачите? Гамір уже добре чутно.

– Ні, я їх не бачу.

– І я не бачу, Гендерсоне. Ці хвилини для мене найтяжчі. Я чекав усе своє життя, а тепер залишилося чекати менше, ніж годину.

– О величносте, для вас це буде легко, – сказав я. – З левами ви зналися все життя. Вас для цього виховували, ви – професіонал. Хто мені до вподоби, то це люди, які тямлять у своєму ділі. Хай то буде такелажник, чи верхолаз, чи мийник вікон, чи хай там хто, наділений міцними нервами і спритним тілом… Я дуже стривожився, коли ви почали отой танець із черепами, але через хвилину я вже поставив би на вас усе до останнього мідяка.

Я дістав свій гаман, який завжди був у мене в кишеньці, пришитій до підкладки шолома, і, прагнучи полегшити йому хвилини очікування, заговорив під дедалі гучніші звуки сурем та гуркіт барабанів (тимчасом як ми сиділи на оповитому жарким маревом помості, мов на безлюдному острові):

– Величносте, я коли-небудь показував вам фотографії своєї дружини та дітлахів? – Я став нишпорити в своєму пухлому гамані, де зберігався паспорт і чотири тисячодоларові банкноти, які я взяв, знаючи, що в Африці не обійдуся чеками. – Ось вона, моя жінка. Ми витратили купу грошей на її портрет, і з ним було чимало мороки. Я попросив не вішати його в домі, й через нього зі мною мало не стався нервовий напад. Але оця її фотографія – просто чудо.

На ній Лілі була в декольтованій сукні в горошок. На її устах грала усмішка. Це мені вона всміхалася, бо знімав її я. Вона казала ніжним голосом мені, що я йолоп, бо я, здається, клеїв тоді дурня. Завдяки усмішці щоки в неї округлилися, а майже прозору блідість обличчя на фотографії годі було помітити. Цар узяв у мене карточку, і я віддав йому належне, що в таку хвилину він був здатний роздивлятися фотографію Лілі.

– Серйозна вона особа, – сказав Дафу.

– Як ви гадаєте, вона схожа на дружину лікаря?

– Думаю, вона схожа на дружину будь-якого пристойного чоловіка.

– Але навряд чи Лілі погодилася б із вашою теорією людських видів, величносте, бо вона дійшла висновку, що я – єдиний чоловік на світі, за якого вона може вийти заміж. Один Бог, один чоловік – ось так. А оце мої діти…

Він подивився на Райсі й Едварда, на малу Алісу, зняту в Швейцарії, на близнюків.

– Вони не зовсім схожі, величносте, але зуби в обох прорізалися в один день.

На наступному аркуші целулоїду був мій власний знімок; я стояв у червоному халаті та в мисливському кашкеті, впираючи в підборіддя скрипку і з таким виразом на обличчі, якого ніколи в себе не помічав. Я швиденько тицьнув йому іншу фотографію – ту, на якій мені вручали медаль «Пурпурове серце».

– Он як! То ви капітан, Гендерсон?

– Я не зберіг за собою офіцерського звання. А хочете, я покажу