Дмитро Олексійович Міщенко - Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

XXXI

Така воля богів, що опікалися антами, чи паннонські слов’яни не менше зацікавлені у виступі союзних антів, аніж гінці, що правились за гори, путь їхня з Паннонії до Черна долалася значно швидше, ніж із Черна в Паннонію. Тож і постали перед стольником і його братом, князем Тивері, на кілька діб раніш, ніж самі сподівалися.

— Світлий день настав, достойні, — сказали, осилюючи втому. — Змагання паннонських слов’ян із аварами підтримали всі їхні родичі за горами. Стали під інсигнії найсильнішого серед князів — Само, й тепер уже пішли на аварів повсюдно і нещадно.

— Слава богам!

— Слава і хвала!

— І що ж авари?

— Оступаються, котрі можуть ще оступатись. Сила пішла на них велика, за цим разом навряд чи й Дандал допоможе.

— Спаси біг за приємні вісті. Ідіть спочивайте, ви ще знадобитеся.

Коли нарочиті вийшли, Світозар обернувся до брата й запитав:

— Ну, з чого почнемо?

— З того, брате мій, з чого давно хотілося почати: слатимемо гінців у всі кінці землі Троянової й кликатимемо князів до броні. Воістину правду сказали нарочиті: світлий день настав, не можна втрачати ані миті.

— Згода. Та одразу ж, гадаю, слід слати наших нарочитих до хана кутригурів. Стане чи не стане він на наш бік, то вже як собі хоче. Важливо, аби не виступив на боці аварів.

— Того не повинно бути. Коврат — хан не без глузду, та й не випадає йому після всього, що діялось і що діється, ставати на бік аварів.

— Можливо. І все ж говорити з ним треба. Кого пошлемо?

— Ні ти, ні я не можемо поїхати зараз. Доведеться слати когось із мужів.

— Ба ні. До хана має їхати хтось із княжого роду. Оскільки ні ти, ні я не можемо відлучитися зараз, їхати доведеться Велемудрові.

— На тому й станемо.

Стольникові поради, видно, не вельми переконали київського князя. Скільки лишався на самоті, стільки й думав, як же бути з хозарами. Ті, що ходили до арабів з товарами, запевняють: їм зараз не до сіверських земель, усе ще стинаються з персами. Та інші заморські гості поговорюють і таке, ніби похід у Персію — не завада, у хозарів і на сході не бракує сили. Що, коли змагання слов’ян з аварами стане набутком тої сили? Чи не засвербить сверблячка — скористатися тим і прогулятись аж за Дніпро? Знають-бо: гостей з цієї землі через їхні степи ходить багато і всі — з дорогоцінним товаром — пушниною.

Ні, легковажити чи, як каже стольник, бути рішучим не випадає.

— Княжича до мене.

Володимир нескоро об явився перед кревним своїм. У нього все ще молодечі турботи в мізках.

— Чим так втішений? — незлобливо, одначе й без особливого вдоволення поцікавився князь, коли син постав перед ним.

— Ловами, отче, та перегонами на ловах.

— Пора вже й про інше думати, Володимире. Ти був пізнього передліття на Задніпров’ї. Як далеко проникав у степи?

— Не далі Трубежу, отче. За Трубіж лише потикалися, та одразу вертали назад.

— Що бачили там?

— Анічого. Далі степ і степ.

— Навіть бродники[130] не траплялися вам?

— Бродники коли б і були, то сховалися б. Чи вони затим ішли на відлюддя, щоб являти себе княжим дружинникам?

Велемир пильно приглядався до сина і вже потім зважився сказати те, заради чого кликав.

— Може статися, що я піду незабаром у похід. Ти залишишся замість мене на київськім столі. Не легковаж тут. Про лови забудь, стеж за степом.

— Є підозра, що з’явиться там хтось?

— Коли мене не буде, можуть з’явитися, і передусім хозари. Аби не нагрянули на нас зненацька, пошли кілька кінних ватаг за Трубіж — до Удаю, Сули, а то й далі. Хай довідаються, чи бували вже там хозари, що чувати про них.

— У кого ж довідаються, отче?

— Хоча б і в гостей, що правляться з-за Дону. Та й осідлий люд повинен бути там. Не вірю, аби таке роздолля лишалося до цього часу незалюдненим. Повинність за супокій з боку степу покладаємо на князя уличів. Слухайся його, коли дійде до вторгнення, одначе й сам міркуй, що маєш робити, аби в усяку годину дня і ночі був готовий до січі.

Повчаючи сина, князь Велемир і в гадці не мав, що не мине й двох днів, як змушений буде полишити Київ. Спонукали його, спонукав і він мужів своїх лаштувати коней і рушати туди, де ждала на князя-привідцю з’єднана сила чотирьох племен.

Знав від Світозара, коли мають прибути під стольний Черн очолені Данком тисячі, коли — ті, що їх приведуть воєводи уличів, привідця втікичів Славомир. Тож мав час оглянути й приглянутись до тих кінних, що стають під його руку — і дулібів, і древлян, і росичів, чи, як іменують їх тут (а з ними й полян), русичів.

Дружина тішила добірністю (і своя, і древлянська). Мужі як на підбір, коні в них — також. Та й бронь надійна. А ті кінні, що їх прислало ополчення, не можуть похвалитися ні кіньми, ні бронню. Всякі є, надто серед дулібів. Зате жаданням швидше піти в свою землю й помститися супостатам за наругу над кревними ніхто не зрівняється з ними.

— Були в своїй землі, — поцікавився в Мезаміра, — відаєте, як поводять себе обри?

— Як і раніш: збиткуються над людом, деруть із нього лико.

— Відають уже, що там, за горами, супроти їхніх родичів повстали усі слов’яни?

— Либонь, відають. Щоправда, не почувають себе збентеженими, видно, певні, родичі упораються з слов’янами.

— Ну, а про те, що ми збираємо супроти них свою силу, догадуються?

— Коли б догадувалися, давно виказали б себе, хоча б і приготуванням, зосередженням сили. А цього не спостерігалося.

— Хай помагають нам боги, коли так. Ще одним цікавлюсь: скільки обринів у Волині, а скільки по дулібських вервях?

— Того не знаю, княже. В усякім разі, в кожнім крупнім городищі є вони. Пильнують, аби поселяни сіяли ниву, збирають по врожаї належне їм, яко господарям, утверджують свій, аварський лад у дулібських общинах.

— Віднині довго не утверджуватимуть.

Князь не міг не завважити: його поява в таборі збадьорила всіх: і дружинників, і воїв, що їх прислали общини, а те, що зібрав під свою руку немалу силу