Мирний - Повія, Мирний

смi­ло при­вi­тав­ся вiн до неї че­рез вiк­но.

- Здрастуйте, мосьє! - од­ка­за­ла та, прик­ро зво­дя­чи на йо­го свiй па­лю­чий пог­ляд.

- Мы, ка­жет­ся, зна­ко­мы. Я где-то ви­дел вас?

- Спросите у Епис­ти­мии Ива­нов­ны! Она вам все расска­жет! - од­ру­ба­ла та i, встав­ши, пiд са­мим но­сом спус­ти­ла што­ру над роз­чи­не­ним вiк­ном.

Проценко, мов гро­мом при­би­тий, сто­яв i тру­сив­ся. У го­ловi в йо­го гу­ло, у ву­хах дзво­ни­ло, сер­це, як не вис­ко­чить, би­лось. Вiн не знав, чи йо­му ки­ну­ти­ся у вiк­но i од­ним ма­хом роз­ме­та­ти го­ло­ву цiй дур­нiй по­вiї. Вiн був справ­дi пор­вав­ся, та Книш пос­пi­шив ухо­пи­ти­ся за ру­ку i геть од­вес­ти вiд вiк­на.

- Сволочь ка­кая-ни­будь! Дрянь и сме­ет так от­ве­чать! - гу­кав лю­тий Про­цен­ко.

А з-за што­ри до­нiс­ся до йо­го дзвiн­кий ок­лик дзвiн­ко­го го­ло­су: "Па­па­ша! па­па­ша! по­едем к те­бе!"

Папаша шось бурк­нув, а од­вiт­ний по­цi­лу­нок пе­рер­вав йо­го бур­чан­ня. Не­за­ба­ром пiс­ля то­го усi ба­чи­ли, як п'яний Ко­лiс­ник, узяв­ши пiд ру­ку На­та­шу, по­вiв її че­рез вок­зал, са­дом, пря­мо до ви­хо­ду i, гук­нув­ши на зво­щи­ка, пом­чав­ся з нею геть-геть ули­цею.

- Та ко­го во­на наз­ва­ла? - до­пи­ту­вав­ся Ру­бець у Про­цен­ка, що пiс­ля то­го на­че опльова­ний хо­див по сад­ку. - Ме­нi по­чулося, на­че iм'я моєї жiн­ки.

- А так зду­ру пер­ше збрiв­ше на ум мен­ня, - од­ка­зав Книш. - Хi­ба цi по­вiї за­ду­му­ються над чим?

Проценко мов­чав, iду­чи схи­лив­шись ко­ло їх. Вiн не­дов­го пiс­ля то­го зос­та­вав­ся у сад­ку, клик­нув ла­ку­зу, розплативс­я, поп­ро­щав­ся з Кни­шем i Руб­цем i пi­шов з сад­ка. Щоб тро­хи вих­ме­ли­тись, вiн не взяв зво­щи­ка i пi­шов пiш­ки. Iду­чи ули­ця­ми, дум­ка йо­го, як вiн не од­га­няв її, знай, вер­тi­ла­ся ко­ло то­го слу­чаю з арф'янкою, не да­ва­ла йо­му по­кою, бу­дила не­зiр­ва­не зло у сер­цi. "Що за мен­ня вик­рик­ну­ла во­на то­дi? Пис­ти­ни Iва­нiв­ни? Яка Пис­ти­на Iва­нiв­на?" Ок­ро­ме Ру­б­це­вої жiн­ки, вiн не знав нi­ко­го з своїх знай­омих. Що Руб­це­ва жiн­ка з ним заг­ра­ва­ла, вiн пам'ятає. Та по­чiм же цiй по­вiї звiс­но? Хi­ба Ко­лiс­ник ус­пiв усе роз­ка­за­ти?

I вiн, дiй­шов­ши до своєї квар­ти­ри, з усiєї си­ли по­тяг за руч­ку дзвiн­ка, кот­рий не­са­мо­ви­то задз­во­нив, аж на усю ули­цю лу­на роз­да­ла­ся…

II

***

- Номер! - гук­нув Ко­лiс­ник на всю швей­царську пер­шої i роз­кiш­нi­шої гос­ти­ни­цi у мiс­тi, увiв­ши пiд ру­ку На­таш­ку, зак­ри­ту чор­ною гус­тою ву­ал­лю, - гак що i ли­це її не бу­ло вид­но.

- Сiмейний?

- А вже сi­мей­ний. Бач, не сам, - кри­чить Ко­лiс­ник.

- Пять с пол­ти­ною, - ки­да­ючи лу­ка­вий пог­ляд на Наташ­ку, од­ка­зав Ко­лiс­ни­ко­вi.

- Веди, а не зап­ро­шуєш!

- Да я так. Я, ви­ди­те, ко­му как угод­но. Мо­жет, до­ро­гой бу­дет - есть и по­де­шев­ле, - оп­рав­ду­вав­ся ла­ку­за, вис­ту­па­ючи упе­ред.

- Веди! - гу­ка Ко­лiс­ник.

Лакуза по­вiв не ду­же-то яс­но ос­вi­че­ним ко­ри­до­ром. Ла­куза бiг упе­ред, мов йо­го хто у шию гнав, а зза­ду Ко­лiс­ник, ве­ду­чи пiд ру­ку На­таш­ку, поск­ри­пу­вав на увесь ко­ри­дор своїми чо­бiтьми.

Добiгши до од­них две­рей, ла­ку­за мет­ко одiмк­нув їх i скрив­ся; по­ти Ко­лiс­ник до­вiв На­таш­ку до вхо­ду, уже лаку­за, зас­вi­тив­ши свiт­ло, сто­яв на две­рях.

- Це? - спи­тав Ко­лiс­ник.

- Самый арис­ток­ра­ти­чес­кий, - вих­ва­ляв ла­ку­за, да­ючи до­ро­гу. Но­мер справ­дi був, як ка­зав ла­ку­за, "аристократи­ческий". Ви­би­тий бла­кит­ни­ми шпа­ле­ра­ми, з важ­кою на две­рях бла­кит­ною портьєрою, з узор­ча­ти­ми на вiк­нах за­вi­са­ми, з дi­ро­чок кот­рих ви­хо­ди­ла теж бла­кит­на ма­те­рiя, з бла­кит­ною м'якою ме­бел­лю, вiн зда­вав­ся якимсь гнiздечк­ом, зви­тим у бла­кит­нiй бла­кит­нос­тi не­ба. На стi­нi у золот­их ра­мах ви­сi­ло здо­ро­вен­не дзер­ка­ло, ко­тре, вiд­да­ючи у своєму чис­то­му склi го­лу­бi стi­ни ха­ти, здається, їх ще да­лi роз­во­ди­ло, шир­ша­ло ха­ту, з од­нiї робил­о двi. Пiд дзеркал­ом ди­ван, ко­ло йо­го стiл, кру­гом обс­тав­ле­ний м'яки­ми го­лубими крiс­ла­ми. Ко­лiс­ник грузь­ко опус­тив­ся на од­но i по­чав об­див­ля­ти­ся ха­ту.

- Гарно, ма­те­рi йо­го ку­ля! Гар­но! - ка­зав вiн, ус­мi­ха­ючись усiм своїм ши­ро­ким чер­во­ним ли­цем.

- А спальня где? - спи­та­ла На­таш­ка.

- Вот, - ука­зав ла­ку­за на дру­гу бла­кит­ну портьєру, що не­примiтне скри­ва­ла вхiд у бо­ко­вiй стi­нi.

- Посмотрим, - мов ве­ли­ка па­нi-ха­зяй­ка, од­ка­за­ла во­на i пi­ш­ла за портьєру. Ла­ку­за по­нiс за нею свiч­ку.

- Ничего, хо­ро­шо, уют­но, - вер­та­ючись, ска­за­ла во­на Ко­лiс­ни­ко­вi. - Только, друг мой, еще так ра­но спать - не на­пи­ться б нам чаю?

- Самовар, - ско­ман­ду­вав Ко­лiс­ник, i ла­ку­за, як опе­че­ний, по­бiг з ха­ти, йо­го тiльки важ­кi ступ­нi глу­хо до­но­си­лись з ко­ри­до­ру.

- Это я, па­па­ша, так, - пiд­хо­дя­чи до Ко­лiс­ни­ка i лас­ка­ю­чись до йо­го, ка­за­ла На­таш­ка, - что­бы не дать заме­тить ла­кею, что я не твоя же­на.

- О, та ти лу­ка­ва! - про­мо­вив Ко­лiс­ник i, ущип­нув­ши зле­г­ка за її пух­ку рум'яну щiч­ку, пос­ва­рив­ся на неї пальчи­ком.

- О, па­па­ша! До­ро­гой па­па­ша! - зва­лив­шись на Ко­лiс­ни­ка i дав­ля­чи йо­го на крiс­лi, ла­щи­лась На­таш­ка.

- Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок! - гу­кав ра­дiс­но Ко­лiс­ник, пру­ча­ючись пiд На­таш­кою, а во­на то гу­ца­ла йо­го, то плес­ка­ла по круг­лих що­ках ру­ка­ми, то ха­па­ла за го­лову i жар­ко i мiц­но при­гор­та­ла йо­го до сво­го ви­со­ко­го ло­на. Ко­лiс­ник чув, як у неї кров у жи­лах дзюр­ча­ла, як її три­вожно сер­це би­ло­ся. У йо­го дух за­хоп­лю­ва­ло у гру­дях, очi гра­ли i го­рi­ли, мов свiч­ки.

- Годi! Го­дi! Бо й чаю не дож­ду, - гу­кав Ко­лiс­ник, одводя­чи­ її.

- Ага, розд­раж­ни­ла? розд­раж­ни­ла! - плес­ка­ла, ра­да, у до­лошки На­таш­ка i пiш­ла вист­ри­бом по ха­тi.

Колiсник, як вовк, зо­рив своїми очи­ма за лег­кою посту­пом, за її та­ки­ми кра­си­ви­ми вик­ру­та­са­ми. Це во­на, зра­зу кру­то по­вер­нув­шись, упа­ла зно­ву дой­ого на гру­ди.

- Папаша! Ми­ленький па­па­ша! - за­ми­ра­ючим го­ло­сом ше­п­та­ла во­на. - От ко­ли б я бу­ла твоя доч­ка. Ти б лю­бив ме­не? Нi, не хо­чу доч­кою, а жiн­кою. Та­ка мо­ло­де­сенька, кра­си­ва, а ти та­кий об­ло­мiй… За мною роєм мо­ло­дiж в'єть­ся, я гу­ляю всю­ди, а ти до­ма си­диш.

- А дзуськи? - ска­зав Ко­лiс­ник, - оцього не хоч? - i пiд­нiс їй пiд са­мi­сiнький нiс здо­ро­вен­ну ду­лю.

Вона з усiєї си­ли уда­ри­ла йо­го по ру­цi i, од­ки­нув­шись, за­кричала:

- Понеси своїй пер­шiй!

- Перша да­ле­ко, - од­ка­зав Ко­лiс­ник.

- А твоя жiн­ка жи­ва?

- Жива.

- У… N? - i во­на наз­ва­ла мiс­то, де жив Ко­лiс­ник. Ко­лiс­ник, ди­ву­ючись, зирк­нув на неї.

- Ти по­чiм знаєш? - спи­тав вiн.

Вона зап­лес­ка­ла в до­лош­ки i, за­ре­го­тав­шись, про­мо­ви­ла:

- Ти ду­маєш, я твоєї жiн­ки не знаю? Я все знаю. А Про­ценковi не од­рi­за­ла сьогод­нi?

- Та ти й Про­цен­ка знаєш? - ще дуж­че зди­ву­вав­ся Колiс­ник.

- I Про­цен­ка, i Руб­ця, i Кни­ша. Усiх вас, чор­тiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.

- Та по­чiм ти знаєш?

Вона за­ли­ла­ся нес­тям­ним ре­го­том i зно­ву ки­ну­лась йо­го ду­ши­ти. Ко­лiс­ник пих­тiв, од­пи­хав­ся, а во­на, як на­вiс­на,