Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула

до лабіринта. Як завгосп, він насамперед хотів зазирнути до майна експедиції. Але недалеко від головного складу він мусив на мить зупинитись: підлога печери тріснула. Не довго думаючи, Мадараш перестрибнув через глибочезну вузьку розколину і помчав далі.

Головному складу небезпека поки що не загрожувала. Склепіння й стіни печери лишились неушкодженими, — лише кілька ящиків упали на підлогу.

Мадараш уважно оглянув кожен закуток, — адже тут було складено найцінніше: апаратура, обладнання та запасні частини «Променя», без яких робінзони на Кварті навряд чи побудували б нову електростанцію та ливарню. Подеколи йому вчувались крики людей, але він не звертав на це уваги, знаючи, що склад далеко від житла.

Та ось раптом Мадараш серед хаосу звуків, що виходили із надр скелі, цілком виразно почув своє ім'я.

«Друзі в небезпеці!» — майнула в нього думка, і він помчав назад.

Біля знайомої вже йому розколини вчений зупинився, спантеличений. Головний коридор перед ним більш як до половини загороджений гладенькою кам'яною стіною, що повільно піднімалась вгору. Близько стелі, в отворі, який невблаганно зменшувався, стояв на колінах Навратіл і розгойдував змотану в кільце вірьовку, щоб кинути йому до ніг:

— Швидше! Швидше! Отвір може щосекунди закритись.

Мадараш схопився за вірьовку і кількома спритними рухами видерся вгору. Тільки тепер учений усвідомив, якої небезпеки уникнув: коридор все піднімався і піднімався, його наглухо перетинала стіна.

— Склад! — вигукнув Мадараш і, напружуючи всі сили, вчепився в скелю, немов бажаючи затримати її невблаганний рух.

Навратіл міцно схопив його за плечі:

— Схаменіться! Тікаймо звідси!

Мадараш опам'ятався тільки на Накритому столі, куди його притягли майже силоміць.

— Навіщо ви туди полізли?! — гнівався Фратев. — Чи ви хотіли голими руками затримати гору?! Добре, хоч мені спало на думку, де вас шукати. Ще б трохи — і ви лишилися б там назавжди!

Тріск і скрипіння поступово затихали, аж поки нарешті замовкли зовсім.

Всім було моторошно. Сумовитою тісною групкою сиділи вони на недавно випиляних гранітних плитах і дивились на вхід у печеру, який зяяв зловісними проваллями посеред залитих багряним світлом Проксими скель. Ніхто не наважувався поткнутись у підземелля, і не так од страху, — бо вся подорож у Всесвіт була суцільною небезпекою, — як тому, що скелі, можливо, поховали все: житло, склад, атомну електростанцію. В такому разі мандрівники лишилися б зовсім безпорадними серед незнайомої природи, повної несподіванок, а до того ж ще й віч-на-віч з трьома добре озброєними злочинцями.

А природа, немов бажаючи підтвердити, що вона справді немилосердна, приготувала їм новий «сюрприз».

Небо огорнули густі хмари. Разом з ними прилетів крижаний вітер. На принишклу землю ринули потоки сиди.

Хоч-не-хоч, довелось шукати сховища у печері.

— Електростанцію знищено… — показала Молодінова на згаслі лампочки під стелею головного коридора.

— Ну, то ходімо хоч подивимось, — запропонував Фратев. — Ми не боягузи. До того ж ще ніколи й нікому не бувало так зле, щоб не могло бути гірше.

Він скерував прожектор у темряву і рішуче пішов коридором. Інші приєднались до нього.

Схвильовано заходили вчені до підземної електростанції. Але на них чекала приємна несподіванка: вийшов з ладу тільки один реактор, а всі інші працювали на повну потужність.

Навратіл ніжно провів рукою по гладенькій поверхні щита управління:

— Поки ми володіємо атомною енергією, нам нічого боятись! Все, що ми втратили, відновимо. Це буде, правда, не за тиждень і не за місяць, але куди нам поспішати? Часу в нас вистачить! — посміхнувся він невесело.

Ще більше підніс настрій вчених огляд жилого приміщення. Ніби чудом спальня, вітальня, допоміжний склад і лабораторія лишились неушкодженими. Отже, можна було жити й боротись, як і досі.

І тільки Мадараш не поділяв загального захоплення.

— Рано радієте, друзі! — сказав він роздратовано. — Не забувайте, що головний склад поховано. Я завгосп і сьогоднішній черговий, а тому зараз піду на розвідку.

— Одному йти не слід, — затримала його Молодінова. — Підемо всі разом.

— За всіма ознаками, опустилась тільки задня частина підземного лабіринта, — міркував Цаген дорогою. — Коридор загалом не пошкоджено.

Біля тієї кам'яної стіни, що перетнула тунель кілька годин тому, вчені на мить замовкли, прислухаючись; у мертвій тиші тільки чувся шум води, що долітав звідкись з глибини.

— Насамперед ми повинні визначити, яке зниження відбулось при переміщенні, — промовила Молодінова, показуючи на щілину, що лишилась між двома зсунутими масивами.

Фратев посвітив у тісне глибоке провалля і бадьоро кивнув головою:

— Трошки акробатики — і я пролізу цією щілиною.

— Я худорлявий, то зумію це проробити і без акробатики, — заперечив Мадараш. — До того ж я сьогодні чергую, — додав він, оперізуючись тросом.

За мить він зник у темряві розколини.

— Десять метрів… — повідомив Цаген, який стежив за тросом біля провалля…

Ще два червоних кружки, що позначали на тросі метри, зникли під ногами вчених, а Мадараш все ще опускався.

— Стоп! — глухо долинув нарешті його голос з глибини. Трос загойдався. — Увага, стою вже в коридорі… Звільняю трос… Іду до складу…

Люди, що схилились над розколиною, з напруженням чекали на повернення Мадараша. До віддаленого шуму води приєднувалось тільки їхнє нервове уривчасте дихання.

— Тягніть! — почувся через якийсь час голос з провалля.

Трос знову натягнувся.

Коли Мадараш виліз із розколини, його одяг був мокрий до рубця.