Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

даремно зганяє на дітях власну злість, та вже неспроможна стриматись, вона добре-таки відлупцювала і дочку, і сина. Діти плакали і просилися, обіцяли ніколи більше не ходити на шлях, і гнів Оксани помалу затихав, і вже ставало соромно за себе і до болю жаль малих.

Потім у хаті настала тиша, інколи порушувана тихим схлипуванням Оленки. Оксана нерухомо сиділа біля вікна й думала про свою нещасливу долю та про майбутнє своїх дітей. В село, мабуть, скоро прийдуть німім, цс вже ясно. А що їй треба тепер робити? Ніякої відповіді на це запитання не могла знайти звичайна колгоспниця Оксана Коваленко, і від страшної невідомості майбутнього сльози раз у раз застилали їй очі.

— Вона стогне, — несподівано сказав Ваня. — Вона жива…

— Хто стогне? Де? — знову не зрозуміла Оксана.

— В машині… жінка… Сидить, голова на колінах… Її, певно, тяжко поранено…

— А твоє яке діло? — грізно спитала мати.

— Вона стогне… — повторила й собі Оленка.

— Сидіть тут, щоб ні одне мені і з місця не зрушило! — сердито вигукнула Оксана, вийшла з хати і міцно причинила за собою важкі дубові двері.

Сонце вже заходило над степами, і верхів'я високих тополь край села палало ясним надвечірнім світлом. Мирна тиша стояла над селом, і війна здавалася такою безглуздою і неможливою, що аж хотілося кричати від болю та свідомості власного безсилля. Останній загін піших радянських танкістів давно вже пройшов вулицею, і тепер село лежало відкрите і беззахисне — бери, хто хоче.

Від розуміння цього, від почуття своєї беззахисності і самотності серце Оксани стиснула важка чорна туга. Вона трохи постояла біля своїх міцно причинених дверей, потім рішуче пішла до шляху.

Ще здаля побачила вона розбиту машину. Великий чемодан, роззявивши нікельовану пащу, лежав поруч неї. Оксана оглянулася навколо — нікого. Значить, їй тільки причулося, що хтось покликав її.

Тепер Віра Михайлівна вже не стогнала. Та, приклавши вухо до її грудей, можна було почути, як тихенько, ледь-ледь б'ється серце. Оксана вже пошкодувала, що не гукнула нікого собі на допомогу. Треба ж якось рятувати цю поранену жінку.

Вона оглянула машину, побачила в розбитому кузові великий шмат брезенту, поклала на нього і поранену, і розбитий чемодан, а тоді помалу, часто зупиняючись, поволокла цей незвичайний вантаж польовою стежкою в село. Коли вона дісталася до своєї хати, вже зовсім смеркло і ніхто з сусідів нічого не помітив.

У хаті, загнавши дітей на піч і наказавши їм спати, Оксана роздягла Віру Михайлівну, оглянула і промила їй рану на плечі, як уміла, зупинила кров і дбайливо поклала свою несподівану гостю на ліжко.

Рано-вранці, коли перші промені сонця тільки осяяли високі хмарини, але ще не торкнулися землі, Соколова опритомніла. Розплющила очі, ще нічого не розуміючи, глянула по хаті, спробувала поворухнутися. Від цього короткого руху плече різонув такий гострий біль, що в очах пішли чорні розпливчасті кола і Віра Михайлівна знепритомніла знову. Прийшовши до пам'яті, вона тихо застогнала, і цього було досить, щоб Оксана Коваленко вже опинилася біля неї.

— Де я? Де німці? — ледве чутно запитала Соколова.

— Де німці, не знаю, — сьогодні, мабуть, до нас прийдуть, — стримано відповіла Оксана. — А ви зараз у селі Смасівці. Звуть мене Оксана Коваленко. А вас як?

— Мене звуть Соколова… Віра Михайлівна Соколова… — Вона говорила мов у півсні. Потім якась пекуча думка сполошила її, надала сил говорити: — Де пакети, що були в машині?

— Ніяких пакетів у машині не було. Тільки чемодан… Ваш?

— Там були пакети… Три великі важкі пакети…

— Ні, не було нічого. А в чемодані якісь плаття і папери, і білизни трохи. Ваше це?

— Моє… Значить, є папери?

— Є…

— Тяжко мене поранено?

— Дуже. Все плече розвернуло.

— Так… Аж поворухнутися страшно… Оксано… В мене до вас прохання… Можете сказати німцям, що я тут, — приховати це вам і так не вдасться… Плаття мої візьміть собі або продайте… Але ці папери неодмінно заховайте… Це креслення нашого радянського літака… Я ж колись літаки на заводі будувала… Так от., це креслення літака Крайнєва… Треба, щоб вони… до наших потрапили… Розумієте… до наших…

Обличчя Віри Михайлівни раптом зблідло, очі закрилися. Оксана була певна: це смерть. Але серце ще билося. Ніби віддалене далекими далями від життя, воно ще змагалося зі смертю, воно ще вело бій.

Оксана Коваленко швидко взяла великий пакет з паперів — кілограмів, мабуть, зо два, — глянула на нього і відразу заховала в глибині темних сіней. Вона не знала, хто такий Крайнєв, та коли людина в останню свою мить говорить про креслення, то либонь вони й справді дуже важливі.

Але була в хаті людина, яка добре знала, хто такий Юрій Крайнєв, і яка не пропустила жодного слова з короткої розмови. Причаївшись на печі, Ваня уважно прислухався до всього, що говорилося, і в нього аж серце завмирало від думки, що такий цінний винахід може потрапити до німців. Ах, напевне, мати не зможуть добре заховати креслення!.. Він сам мусить піклуватися про їх долю… І він не віддасть ці креслення німцям, нізащо не віддасть! Адже не раз у своїх мріях він літав на літаках Юрія Крайнєва над просторами батьківщини, він громив на них ворога, він був льотчиком… Ні, ніколи не заволодіти німцям цими паперами!

Години через дві вже все село знало, що Оксана підібрала на шляху поранену жінку і що Віссаріон Іванович — старий, мало не восьмидесятилітній фельдшер — приходив до Коваленчихи, дивився рану і сказав, що та жінка навряд чи оклигає: надто вже сильно її поранено.

Та десь опівдні про цю подію всі вже забули: в село прийшли німці.

Коли Оксана сказала про це Вірі Михайлівні, та у відповідь