Олександр Романович Бєляєв - Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля

чоловіком» було багато клопотів. Він усіх боявся, забивався в куток і сидів там, як вовченя. Він їв тільки сиру рибу, ковтаючи, як звір, цілими шматками. Він був брудний, злий, похмурий, недовірливий. За увесь час, поки він був на Острові, від нього ніхто не почув слова. Він німий. Чомусь тільки до старого Бокко вій ставився довірливо. Бокко умовив його скупатися і надіти цей костюм. Але обстригти йому волосся і нігті так і не вдалося.

— Він не небезпечний? — запитала Вівіана, стежачи за особою, що наближалася до них.

— Ні, він досить спокійний. Дивно, що він іде сюди. Ймовірно, ваш костюм, незвичайний на Острові, привернув його увагу.

«Дикий чоловік» зійшов на палубу, наблизився до жінок і почав пильно вдивлятися в очі Вівіани. Вона не могла витримати цього уважного погляду. Їй стало страшно.

— Ходімо до каюти, — сказала вона Меггі. І, залишивши мавпам кошик із апельсинами, на який ті накинулися галасливою юрбою, Вівіана спустилася в каюту. Меггі пішла услід за нею.

— Яке дивне враження справляє цей тубілець!.. Та ні… у нього білий колір шкіри і риси обличчя європейця. Це, вочевидь, здичавілий чоловік. Чому він так дивно подивився на мене?

Вівіана схвильовано ходила великим приміщенням кают-компанії.

— Він схожий на одного з цих загиблих кораблів, — продовжувала вона. — Можливо, і він, як ці застарілі руїни, пишався колись молодістю, жив повним життям…

— Чи варто так хвилюватися! Заспокойтеся. Зіграйте мені що-небудь. Я так скучила за музикою! — запропонувала Меггі, бажаючи відвернути Вівіану.

— Так, гаразд, я гратиму, — згодилася Вівіана.

Вона швидко підійшла до рояля, схиливши голову, трішки замислилася і почала грати патетичну сонату Бетховена.

Раптом хтось зайшов, і Вівіана, перервавши гру, відкинулася назад і побачила перед собою обличчя незнайомця. Це обличчя зі скуйовдженим волоссям було страшне. Очі незнайомця витріщилися, він важко дихав, нижня щелепа тремтіла.

Як він сюди потрапив? Меггі сиділа спиною до дверей і не чула його кроків, заглушених музикою.

Вівіана швидко підвелася, сперлася на рояль і, ледве володіючи собою, дивилася на незнайомця. А він, не зводячи з неї напруженого погляду, намагався щось сказати.

— Бе-бєє-єє… ххо!.. — Його хрипка мова була схожа на бекання.

І раптом, немов забувши про Вівіану, незнайомець, весь зігнувшись, розтуливши довгі скорчені пальці, став жадібно оглядати клавіші рояля, — як шуліка, готовий запустити кігті в здобич. Далі відбулося щось іще дивніше і несподіваніше. Незнайомець сів за рояль і почав грати.

Це була страшна музика, така ж незрозуміла, як і його мова. Довгі нігті заважали йому грати. Незнайомець нетерпляче гарчав, переривав на мить гру, відгризав зубами той ніготь, що заважав, і знову продовжував грати.

І якою б не була жахлива його гра, все ж таки в ній можна було впізнати патетичну сонату Бетховена. Не було сумніву в тому, що ця людина колись вивчала музику.

Приголомшена Вівіана відійшла убік, опустилася в крісло і почала слухати. І — диво! — музика невдовзі захопила її… На її очах коїлося прояснення людської свідомості. Чим довше грав невідомий, тим правильнішою ставала його гра, поступово чіткішали музичні фрази. Правда, згрубілі пальці і тепер погано слухалися його, але вій все більше опановував інструмент. І разом з грубими помилками непокірливих рук, відчувалися місця надзвичайної виразності.

 Була обідня година. Гатлінг, почувши звуки рояля, зайшов у каюту покликати Вівіану і як укопаний зупинився біля дверей. Вівіана зробила чоловіку знак, щоб він не порушував гри.

Не дочекавшись на обід Гатлінгів, до каюти прийшли один за одним Томсон, його асистенти, Флорес, Людерс і, нарешті, Симпкінс. Сищик був сумний, майже пригнічений. Проте і він з великим інтересом, навіть з більшим, ніж інші, спостерігав за грою незнайомця. Всі мовчали і, затамувавши подих, слухали.

А незнайомець продовжував грати. Закінчивши одну сонату, він починав другу, третю, четверту. Обличчя його проясніло, очі сповнилися думкою, а на вустах з'явилася скорботна усмішка. Минула година, друга, а незнайомець усе грав. І раптом, обірвавши музичну фразу на половині такту, він відкинувся назад і впав як мертвий.

Невідомий був непритомним з півгодини. Коли почали вже хвилюватися, що його не вдасться привести до тями, він розплющив очі. Він, очевидно, перебував ще в полоні звуків. Потім він сів на диван, оглянув усіх і, побачивши жінок, став застібати комір сорочки.

Музика справила дивну дію. Незнайомець почав говорити, хоча своє ім'я та минуле він ще не міг пригадати. Він став товариський, але разом з тим якийсь сором'язливий. Дозволив обстригти собі волосся і нігті, збрити бороду і вуса.

Коли він, одягнений в один з костюмів Слейтона, добре поголений, причесаний, умитий, з'явився в кают-компанію, це був зовсім новий чоловік.

«На кого він схожий? — думала Вівіана, вдивляючись в обличчя незнайомця. — Десь я бачила такий ніс, підборіддя. А чи не зовсім такий. У цього більш правильні риси обличчя». —