Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

вікна, дивлячись на засніжену даль, і вперше за довгий час відчувала себе спокійною. Так, на підвіконні, і заснула.

Вночі прокинулась від ледь чутного сміху, що долинав з-за дверей. За вікном та в кімнаті було темно, хоч в око стрель, та з-під дверей завиднівся хисткий вогник свічки. З коридору долинули легкі жіночі кроки і ще тихіші — ніг у чоботах з підошвами, що майже не видавали звуку при дотику до підлоги. Всевладові. Він повернувся — і не сам.

Кроки стихли, так само, як і сміх, за дверима його кімнати. А я ще кілька хвилин просиділа в тій самій позі, що й до того, а тоді встала і розпалила вогонь у давно загаслому каміні. Лягла на спину на ліжко і дивилась як граються відблиски вогню на стелі.

Звичайно, дарвенхардці часом приводять жінок, це не заборонено. Але я чомусь не думала, що так буде на другий день мого перебування в Вартовому.

А чого я чекала? Що Всевлад розтане, побачивши мене? Він врятував мене, і за це я маю бути йому вдячна. Тепер ми напарники, і треба звикнути до цього. Слід минулого не має заважати теперішньому. Якщо я близько до серця прийматиму те, що він має коханку чи навіть кількох, то просто збожеволію. Дарвенхард же відучив мене хвилюватись через такі речі, то чому ж так раптом сильно запекло в грудях?

«Лишися… Прошу тебе, лишися…»

Хіба не він шепотів ті слова мені? Хіба не він хотів, аби я була його?

А я пішла. Обрала дружбу, як гадала, а потім зрадила і забула і її теж.

До ранку не стулила очей. Згадувала те вікно в Сколісі і як хотіла стрибнути та щоб тіло розбилось, бо душа вже давно була розтрощена на друзки Маїною та іншими викладачами. А Всевлад тоді душу залікував. І от тепер… тепер він радий мене бачити, це видно по ньому. Але ми однаково стали геть чужими. Колись там, біля вікна, він просив мене лишитись, а я пішла. Те, що відбувалось, видавалось трохи нереальним. Я наче поверталась на чотири роки назад у час, коли для щастя було достатньо його погляду, подиху, уст… заходу сонця за вікном на верхньому поверсі Сколісу… і водночас я вже не була тією, що тоді, і Всевлад… мабуть, теж став іншим. І справа не в роках, що минули. Справа в нас. Ми подорослішали. Між нами встало дуже багато, починаючи від Вишени і його руки в мене на шиї, коли її забирали, і закінчуючи тим, що я убивала в облудному шалі невинних, змилосердившись лиш один-єдиний, і, мабуть, останній раз.

Між нами встали Белата, Персеполь, Метейський край… кілометри доріг розділяли наше помешкання, а не маленький коридор.

Настав час цілком засвоїти урок, про який ще з самого початку говорив Ярий. Дарвенхардці відчувають. Але уміють відсторонюватись від почуттів, коли ті заважають. Та й чи почуття це, чи просто слід? Як би там не було, пора навчитись гасити пожежу в грудях.

Настав час його відпусти.

* * *

Так знову і не заснувши, я ще перед сходом сонця вийшла з будинку, аби не зіштовхнутися з нічною гостею Всевлада. Вирішила не провокувати себе.

Баргове ще спало, у вікнах поки не світились вогники, поснула худоба не ревла ще в стійлах, вимагаючи їжі. На безлюдних вуличках нікого не було, я йшла і розглядала все довкола. Мій зір дозволяв роздивитись усе до найменших дрібниць — похилу хвіртку, дірки в покрівлях, затикані ганчір’ям, сліди котів на засніжених підвіконнях. Село було дуже схожим на те, в якому я виросла. Такі самі хатинки метеїв — невеличкі, напівземлянки, зі солом’яними стріхами. Поміж ними — кілька кращих хатин, деякі навіть двоповерхові. Я здогадалась, що належать вони сервусам, як тим, хто ще на службі, так і тим, хто вернувся з неї в двадцять дев’ять, і отримав від белатів достатньо грошей на нормальний будинок. У цій глушині белатська сім’я була одна — господарева.

На хатинках метеїв я бачила багато знайомих з дитинства речей — від одвірків, вкритих характерною цьому краю різьбою, до великих вінків, сплетених восени, які вішались над вікнами, і покликані були відганяти від домівок все лихе.

Цікаво, ці вінки — то ще патрійський звичай? Якщо й так, то справлялись вони поганенько.

Попереду з’явились ворота з двома башточками пообіч та містком між ними, які я побачила ще з вікна. Баргове було обнесено високою дерев’яною огорожею. Оглядовими майданчиками башт та містка походжало з десяток людей, вдивляючись вдаль. То тут, то там нічну пітьму розсіювало світло смолоскипів.

Один із сервусів помітив мене, коли я саме почала підніматися сходами. За кілька секунд усі, хто був там, виструнчилися в шеренгу.

— Вільно! — мовила я, роздивляючись закутаних у хутра людей. Про себе відмітила, що більшість з них — віку за сорок років. Отож, це ті, хто вирішив служити белатам усе життя. Мигцем кинула оком за загорожу — суцільний білий покрив. Навіть не розрізниш, де дерева. Снігу насипало майже до верхівки огорожі. Ворота виходили на схід — там саме загорався вогник світанку. Небо було безхмарним, повітря — крижаним. — Хто тут головний?

— Вітаємо в Вартовому. Мене звуть Мартином, я командую місцевим загоном сервусів, — мовив один із військових, роблячи крок вперед. Мав років п’ятдесят, коротку сиву бороду і лису голову, яку навіть на морозі не ховав ні під шапку, ні під каптур. Був мого зросту, та значно ширший в плечах. Очі — холодного сірого відтінку, погляд — чіпкий і уважний. Сервус дивився на мене вивчаюче.

Бувалий.

— А мене звуть Ханна. Покажіть мені, Мартине, ваше село і розкажіть про його мешканців. І відведіть до архіву.

— Як накажете, Ханно. Ходімо.

Ми знову спустились донизу. Одразу за воротами в селі був головний майдан, розчищений від снігу. Обстановка тут була звичною для