Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

вам за відвертість, із якою ви мене втаємничили в інтриги такі таємні, що вони дійшли до слуху того, кого стосувалися, аж коли гру було вже дограно. Бо гру справді дограно, і переможець цього разу ви. Я бачу, ви справді вірите в ті байки про мою кандидатуру на трон королівства чеського й не вбачаєте нічого абсурдного в тому, щоб засновником нової династії після вимирання Пршемисловичів та скинення Габсбургів став Петр Перший, герцог Страмбський. У такому разі ви дійсно не можете зробити нічого розумнішого, ніж зняти голову з того зухвалого Петра. Бо ви добре знаєте, що якби за допомогою шведів, а може, як ви сказали, й французів, та ще, додам я, моїх веритаріїв я сів на трон, тоді вам, пане герцогу, кепсько довелось би в цій країні, найкращу частину якої ви загарбали для себе.

— Ви маєте на увазі Фрідландське герцогство? — спитав Вальдштейн. — Ет, не за це я боюсь. Якби йшлося тільки про Ічин, гарне містечко, що під моїм урядуванням навдивовижу розцвіло, та Мніхово Градіште, та Люберец, та все, що там іще належить до того невеличкого чеського герцогства, я дав би вам, пане Кукань, спокій. Але я повинен усунути вас із куди поважнішої причини: адже претендентом на чеський королівський трон є насамперед я сам, ваш щирий слуга Альбрехт-Вацлав-Евзебіус із Вальдштейна.

І герцог з жартівливою галантністю, приклавши три пальці до грудей, сидячи низько вклонився Петрові, але в ту ж мить болісно скрикнув. Обидва бовдури коло барабана, Вальдштейнові охоронці, схопились, та оскільки вони були дурні, а до того ж смолоскип у залізному ріжку світив тьмяно, то спочатку не зрозуміли, чому їхній пан зойкнув. А винен був отой кажан, що влетів до катівні з каміна, наткнувся на якусь невидиму стіну навколо Лібуші й безвладно впав додолу. Але він не вбився, бо, як тільки ввійшов Вальдштейн, почав з великими зусиллями повзти до нього, підсобляючи собі кігтиками на крилах та на задніх лапках, а як доповз, то вгородив гострі, мов голки, зуби в його лівий замшевий чобіт. Не перестаючи кричати, Вальдштейн силкувався струснути кажана, відкинути його правою ногою. Аж тоді обидва телепні з пістолями в руках збагнули, що сталось, та було вже запізно: меткіший за них Петр вихопив шпагу, зігнувшись підскочив до герцога, сховавшись за ним від пістолів охоронців, приставив йому вістря шпаги до горла й сказав:

— Накажіть відв’язати цю жінку, а то простромлю вас.

Охоронці в розпачі, бо добре знали, що їхні голови в куди більшій небезпеці, ніж герцогова горлянка, затупцялись на місці й почали жалібно просити в герцога вказівки, що робити, бо як же виконати його наказ і влучити пана Куканя в ноги, коли ті ноги прикриті герцоговими ногами та кріслом?

З-під вістря шпаги, яке Петр приставив герцогові до ямки між ключицями, виступила крапелька крові, бо Петр, щоб переконати Вальдштейна, натиснув сильніше.

— Відв’яжіть її, — сказав герцог.

Обидва бовдуряки з намальованими вусами, нещасні, розгублені, хвилину тупо перезирались. Та коли Вальдштейн повторив свій наказ голосом, у якому бриніли й біль і страх, вони раптом наважились, ухопили мотуз, перекинутий через коловорот, і відв’язали його кінець від кілочка в стіні. Потім спустили Лібушу так рвучко, що вона просто впала додолу.

— Відв’яжіть мотузку від руки, — сказав Петр.

Вони послухались.

До Вальдштейна вже трохи вернулось самовладання.

— Ну, а далі що? — спитав він. — Вона непритомна. Як ви збираєтесь утекти вдвох із Праги, з Чехії, кудись, де я вас не дістану? Ви будуєте своє майбутнє на тому, що лоскочете мене під бородою. Але до чого це приведе? Господи, як подумаю, що ви вже вдруге нападаєте особисто на мене, то й сам не знаю, що Зроблю з вами, коли це все скінчиться. Моліться богу, щоб він віддалив…

— Ту хвилину, коли ви дістанете змогу поквитатися зі мною? — докінчив за нього Петр. — Це я вже чув від вас, пане герцогу, ви повторюєтесь. І не тільки в цьому, а ще й у тому, що весь час допускаєтеся дрібних помилок. У Регенсбурзі ви дали мені змогу перемогти, бо не прописались у ратуші. А тут я виграв завдяки тому, що ви вбезпечили себе тільки оцими двома охоронцями.

— Я не страхополох, — сказав герцог.

— Безперечно, але ви старий і недужий, — нагадав Петр.

— А ви ще не виграли.

— Виграв, будьте певні!

Нам невідомо, що далі збирався зробити Петр, бо він не встиг зробити нічого: сталося щось цілком несподіване. Лібуша вже довгенько, користаючись із того, що обидва гевали з намальованими вусами вважали її напівмертвою й вирячувались тільки на герцога, почала повзти достоту так, як перед тим її друг зі шкірястими крильми, прямуючи до кола, накресленого крейдою на підлозі круг того місця, де вона щойно висіла. Це акуратне коло було складене з вугластих значків, подібних до літер невідомої писемності або до візерунків на скойках деяких молюсків. А доповзши до того кола, Лібуша послинила праву долоню, щоб зробити те, що вона тричі веліла Петрові: порушити цілість того кола, стерши кілька знаків. Він її не зрозумів, і тепер Лібуша зробила це сама — моторошно посміхаючись, навмання витерла три знаки, до яких змогла дотягтись. Щойно вона це зробила, як у каміні завило, ніби там бились коти, до катівні зі свистом удерся вітер, несучи густий сніг, змішаний з попелом та сажею, і заповнив усе приміщення задушливою хмарою. Смолоскипа не стало видно, в раптовій пітьмі Петр відчув, що підлога під ногами хитається, як під час землетрусу, і впав навзнак. Ту ж мить поблизу ляснули два постріли. А коли хурделиця вляглась і смолоскип знову з тріскотом розгорівся, Петр жахнувсь, побачивши, чого наробило це коротеньке пекельне інтермеццо: обидва чепуруни з намальованими вусами лежали мертві, в кожного посеред лоба дірка — це вони з переляку самі всадили кулі один в одного. Мертвий був і Вальдштейн: той, напевне, втратив рівновагу, як і Петр, і, випавши з крісла, наштрикнувся на його шпагу. Не виключено — а при його фізичній немочі навіть імовірно, — що з ляку в