Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

двох днів ані гірше, ні краще. Лікарі знову стали турбуватися нею. Пробують нових ліків. Мотря неспокійна чогось. Бентежиться, то знов ніби байдужа на все. Хоч би цю ніч могла спокійно спати.

Чуйкевич вискакує з двора і над Бахмачем, як орел, кружляє.

На гадку йому сотник прийшов, Петранівський. Коли б він тільки в біду не попав. Старий лис, але й на таких колись кінець приходить. Хоробрий козак мало коли своєю смертію вмирає.

Наслухує, чи стрілів з цеї сторони не почує. Мабуть, задалеко, щоб чути. Розвідку посилає, наладжує зв'язок, а сам з другою половиною запасної сотні напоготові стоїть.

Досвідченого охочекомонного ротмістра до себе прикликати велить.

— Мабуть, чи не доведеться мені на годинку від двора відійти. Ви тоді виручите мене. Вам відомий розклад наших сил?

— Я Бахмач знаю, як своїх п'ять пальців.

— Так тоді гаразд... Ось і вістун. Що нового?

— У лісі стрілянина.

— Певно чув?

— Як вашу милість чую.

— Відповіш, коли неправду сказав.

— Знаю.

І Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій половині спішить.

Щоби скорше поспіти, людей на декілька саней посадив.

Під'їдуть, поки добра дорога, а там побачать, що дальше робити.

— Гони!

Чуйкевича запал бойовий обгортає. Хотів би скорше стрінутися з ворогами й побачити, хто вони таке. Кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути.

На гетьманову домівку наступали. Добре, що близько не підійшли. Може, тепер на сутичці десь у лісі скінчиться, Мотрі не потривожать.

— Мотре, тривай! Або врятую тебе, або з тобою згину! — пригадав собі свої власні слова з нинішного тривожного сну.

Не сон це був, а прочуття, котре, як видно, завело його.

Чуйкевич на перших санях навколішках стоїть, мушкет напоготові.

Сонце з полудня звернуло, але ще ясно. Кождий корч видно на віддаль татарської стріли. І сліди на свіжім снігу пізнати. Ось туди Петранівський зі своїми пройшов, а там вістові а по полю походили, кождий крок прослідити можна.

— Стій!

Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать, ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна річ ворога з лісу не пустити, замкнути й виловити його, як рибу в тенети.

Так воно і сталося.

Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев'я. Він щолищ, мабуть, готовився до наступу вночі, може, щолиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дороги. Ніхто туди не проходив, не було чого боятися. До того на узліссю такого снігу надуло, що й не проберешся легко. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а близькі, як побачили козаків, то вже було запізно.

Петранівський, здавна привиклий до таких сутичок з нерегулярними бандами, списався, як немож краще. Чуйкевичеві довелось тільки кінчити, що він почав. Виловлювали останніх харцизів, перебігаючи ліс здовж і впоперек.

Декого доводилося, як борсука, витягати з нори і брати на аркан, дехто втікав, за ним посилали кулі. Але було кількох, що, мабуть, ще Петрикові часи пам'ятали, і тії відбивалися хоробро. На білім снігу червонілися калюжі людської крові.

Заходяче сонце золотило чорні верхів'я дерев. Чуйкевич стояв над замерзлим озером серед лісу і думав. Того озера і доглянути важко. Такий тут сніг, як і скрізь. Береги позадувало, на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, — не видно.

Так ось звідки грозила небезпека Мотрі! Від озера мав звіятися цей крутіж, що міг, коли не пірвати з собою Мотрі, так перестрашити її і спричинити нещастя, котрого Чуйкевич не хотів навіть по імені назвати.

Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто її сказав, що гетьмана немає дома? Що за сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не стоїть безборонне?

Ці питання не сходили йому з ума.

Прочував чиюсь руку, що затіяла це діло. Це ж прямо наїзд. Наїзди, чи там заїзди, в Речі Посполитій були явищем буденним. Де державна влада не має виконної сили, там приватні люди самі добиваються свого права, права сильнішого. Але щоб гетьмана Мазепу наїздити, — ні, це божевілля! На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того може заманити гріш, і то не будь-який!

Чуйкевич додумався до того, чия це рука, але гріха на совість не хотів брати. Побачимо. Досить гільтаїв у полон взяли, на допросі скажуть. Може, й не всі знатимуть, хто їх до злого намовив, але все-таки по нитці можна і до клубка добраться.

Кругом Чуйкевича зібрались його люди. Петранівський виловлював останки бандитів. Понурі, грізні, з ранами, перев'язаними як-будь, стояли, сиділи й лежали кругом огнища, на поляні, в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від гурту, як почув стріли, не вертав до нього. Тим повелося спастись. Утікли. Між ними й провідник, ватажок лицарів з-під чорного стягу. Це доводило старого Петранівського до такої злості, що він аж вус собі кусав. "Маємо сокиру, та не маємо руки, котра нас хотіла рубати, — нарікав на себе й на своїх. — Видно, постарівся я, коли таку дурницю зробив".

Чуйкевич потішав старого.

— Ви і так списалися добре. За годину ворога розбили і то майже без утрат. Я певний, що гетьман нагородить вас.

Чуйкевич був дійсно вдоволений вислідом цього несподіваного походу. Головна річ — можна бути спокійним, що на двір ніхто так скоро не посміє напасти. Цей розгром триматиме здалеку від двора всякий непевний народ.

Зокрема тішився, що охоронив Мотрю від небезпеки. Коли б так прийшлося було напасників відбивати зблизька, вона за тривогу заплатила би своїм здоров'ям, а може, й життям.

Спомин про Мотрю настроїв його на лагіднішу нуту. Чоловік брав над вояком верх.

Він підійшов до полонених і став приглядатися їм зблизька. Виснажені поранені, в подертій одежі, робили сумне вражіння. Переважно люди молоді, парубки, що провинилися в громаді і пустилися на промисли лісові.