Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і орден Фенікса

class="p1">- Бо я одного впізнав, - прогарчав Геґрід. - Макнейр пам'ятаєте? Його присилали вбити Бакбика. Він якийсь маніяк. Любить убивати не згірше, як Ґолґомат. Не дивно, шо вони так файно зійшлися.

- Невже Макнейр переконав велетнів приєднатися до Відомо-Кого? - з розпачем спитала Герміона.

- Не лізь поперед гіпогрифа в пекло, я ше не доказав! - обурився Геґрід, який спочатку ніби не хотів розповідати, а тепер з великою охотою викладав усе, що знав. - Ми з Олімпією усе обміркували й погодилися, шо хоч ґурґ нібито надає перевагу Відомо-Кому, але то ше не означає, шо так само думають інші велети. Ми мусили переконати тих, хто не бажав, аби ґурґом став Ґолґомат.

- А як ви їх розрізняли? - запитав Рон.

- Як-як? - се ж були ті, кого збили на квасне яблуко, - терпляче пояснив Геґрід. - Ті, шо мали хоч крихту глузду, втекли від Ґолґомата і ховалися в печерах довкола яру, як і ми. Тож ми й надумали понишпорити вночі тими печерами й побачити, чи зможемо когось із них переконати.

- Ви вирішили нишпорити по темних печерах у пошуках велетнів? - запитав Рон, і в його голосі вчувалися захоплення і повага.

- Ну найбільше нас турбували якраз не велетні, - сказав Геґрід. - Нас радше непокоїли смертежери. Дамблдор нам казав по змозі не зачіпатися з ними, але ж вони знали, шо ми десь тутка... гадаю, шо їм про нас розказав Ґолґомат. Уночі, коли велетні спали, а ми плянували вкрадатися нишком до їхніх печер, Макнейр і той другий лазили скрізь по горах, шукаючи за нами. Я ледве втримував Олімпію, аби вона на них не накидалася... О-о, вона так хтіла на них вона на них не кидалася... О-о, вона так хтіла на них накинутися... бо коли її, Олімпію, завести, то вона така... аж палає! Знаєте... шо то є французька кров...

Геґрід задивився у вогонь затуманеним поглядом. Гаррі дав йому секунд із тридцять на спогади, а тоді голосно прокашлявся.

- А що ж було далі? Чи вам пощастило знайти інших велетнів?

- Шо? Ага... ну так, аякже. На третю ніч після вбивства Каркуса ми вилізли з печери, в якій ховалися, і подалися назад до яру, не забуваючи ані на хвильку про смертежерів. Заходили в кілька печер, але ніц... мені здається, шо аж у шостій знайшли трьох велетнів.

- Печера, мабуть, аж тріщала, - припустив Рон.

- Кнізлу не було б де впасти, - погодився Геґрід.

- А що, вони на вас не напали, коли побачили? - здивувалася Герміона.

- Мабуть, так і було б, якби вони могли, - відповів Геґрід, - але вони мали серйозні рани, усі троє. Ґолґоматові посіпаки побили їх мало не до смерти, а коли вони отямилися, то заповзли до найближчого прихистку, який знайшли. Отож один з них троха знав нашу мову і перекладав усе іншим, і наші слова справили на них ніби непогане вражіння. Тож ми й далі приходили, навідували поранених... думаю, шо був такий момент, коли ми переконали шістьох або сімох велетнів.

- Шістьох або сімох? - з азартом перепитав Рон. - Це дуже непогано... то вони прийдуть сюди, щоб разом з нами боротися з Відомо-Ким?

Але Герміона запитала:

- А чому ти кажеш «був такий момент», Геґріде?

Геґрід зажурено глянув на неї.

- Ґолґоматові посіпаки зробили в печерах облаву. Після неї ті, шо вижили, не хтіли вже мати з нами нічого спільного.

- То... то велетні до нас не прийдуть взагалі? - розчаровано проказав Рон.

- Не прийдут, - важко зітхнув Геґрід, перевернув м'ясо і приклав до обличчя холодною стороною, - але ми зробили, шо мали зробити, переказали Дамблдорову вістку, і дехто з них її почув, а ще дехто, маю надію, се навіть запам'ятає. А може, ті, шо не захочуть лишатися з Ґолґоматом, зійдуть собі з гір, а тогди раптом собі згадают, шо Дамблдор ставився до них приязно... і може, тогди й прийдут до нас.

Сніг тим часом уже присипав вікно. Гаррі аж тепер відчув, що мантія в нього на колінах промокла наскрізь - її заслинив Іклань, тулячись йому до ніг.

- Геґріде? - за якийсь час тихенько спитала Герміона.

- Га?

- Чи... коли ти там був... ти відшукав хоч якийсь слід... твоєї... мами?

Геґрідове здорове око втупилося в Герміону, й вона перелякалася.

- Ой, вибач... я... забудь про це...

- Померла, - прохрипів Геґрід. - Багато років тому. Вони мені сказали.

- Ой... я... співчуваю тобі, - ледь чутно проказала Герміона. Геґрід знизав своїми могутніми плечима.

- Та шо там, - коротко кинув він. - Я мало шо й пам'ятаю. Не була то найліпша мати.

Знову запала тиша. Герміона нервово зиркнула на Гаррі й Рона, вочевидь вважаючи, що тепер їхня черга розповідати.

- Але ти й досі нам не пояснив, Геґріде, звідки ці побої, - показав Рон на закривавлене Геґрідове лице.

- Або чому ти так пізно повернувся, - додав Гаррі. - Сіріус казав, що мадам Максім повернулася хтозна-коли...

- Хто на тебе напав? - домагався Рон.

- Ніхто на мене не нападав! - категорично заперечив Геґрід. - Я...

Та решту його слів заглушив несподіваний стукіт у двері, Герміона зойкнула. Горнятко вислизнуло з її пальців і розбилося об підлогу. Іклань заскавчав. Усі глянули на вікно біля дверей. Крізь тонку фіранку видно було обриси короткої й присадкуватої постаті.

- Це вона! - прошепотів Рон.

- Залазьте сюди! - поспіхом сказав Гаррі. Він схопив плаща-невидимку й загорнувся в нього разом з Герміоною, а Рон оббіг кругом столу і теж пірнув під плащ. Притискаючись одне до одного, вони позадкували в кут. Іклань люто гарчав на двері. Геґрід мав спантеличений вигляд.

- Геґріде, заховай наші горнятка!

Геґрід схопив Гарріне й Ронове горнятка й запхнув їх під подушку в Ікланевому кошику. Іклань уже стрибав на двері. Геґрід відсунув його вбік ногою й відчинив двері.

На порозі стояла професорка Амбридж у зеленому твідовому плащі і в зеленій шапці-вушанці. Скрививши губи, вона відхилилася назад, щоб побачити Геґрідове обличчя, бо ледве діставала йому до пупа.

- Отже, - повільно й голосно проказала вона, ніби до глухого. - То ви Геґрід, так?

Не чекаючи відповіді, увійшла до кімнати, лупаючи на всі боки своїми банькатими очима.

- Геть, - відмахнулася вона сумочкою від Ікланя, що