Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і орден Фенікса

- Вічного вогню, - роздратовано пояснила Герміона, - мусили б уже це знати. Професор Флитвік на своїх уроках згадував про нього щонайменше двічі!

- Отже, - швидко втрутився Геґрід, перш ніж Рон устиг щось відповісти, - Дамблдор зачаклував ту гілку, аби вона ніколи си не згасла, а це не кожному чарівникови під силу, ну то я поклав її на сніг Каркусови під ноги та й кажу: «Дарунок гурґові велетнів від Албуса Дамблдора, котрий пошановує вас своїми вітаннями».

- І що на це відповів Каркус? - нетерпляче запитав Гаррі.

- Та ніц, - відповів Геґрід. - Він си не розуміє по-нашому.

- Жартуєш!

- Та то не страшно, - незворушно вів далі Геґрід, - Дамблдор нас попередив, шо таке може статися. Каркус підкликав таких велетнів, шо розуміли нашу мову, й вони усе йому витлумачили.

- А чи сподобався йому дарунок? - поцікавився Рон.

- Ще й як, було море радости, коли вони второпали, шо то таке, - сказав Геґрід, перевертаючи драконяче м'ясо і прикладаючи до набряклого ока холоднішим боком. - Страшенно си тішили. А я тоді й кажу: «Албус Дамблдор просить ґурґа побалакати з його посланцем, коли той повернеться завтра з другим дарунком».

- А чому ти не міг побалакати з ним того самого дня? - здивувалася Герміона.

- Дамблдор хтів, аби ми то все робили поволі, - пояснив Геґрід. - Аби вони бачили, шо ми дотримуємося обіцянок. «Ми повернемося завтра з другим дарунком», і коли ми справді приходимо з наступним дарунком, то се вже створює файне вражіннє, правда? І ще вони мають час випробувати перший дарунок і перевірити, шо він файний, і тогди ще завзятіше чекають другого. Та й узагалі з такими велетнями, як Каркус, треба си вважєти. Дай їм забагато інформації, і вони вб'ють тебе, аби їм було простіше. То ми розкланялися, а по тому знайшли собі файненьку печерку, шоб перебути ніч, а зранку повернулися, і сего разу Каркус уже сидів і нетерпляче нас чекав.

- І ви з ним побалакали?

Аякже. Спочатку ми подарували йому файного бойового шолома... виготовленого ґоблінами - незнищенного... а тогди сіли й побалакали.

- І що він сказав?

- Та небагато, - відповів Геґрід. - Більше си слухав. Але були файні моменти. Він си чув про Дамблдора, чув, як той протестував проти винищення останніх бритійських велетнів. Каркуса зацікавили Дамблдорові слова. А деякі інші велетні, особливо ті, шо троха розуміли мову, зібралися довкола і також слухали. Того дня ми йшли від них з великими надіями. Пообіцяли прийти наступного ранку зі ще одним дарунком... Але вночі все пішло котови під фіст.

- Що саме? - перепитав Рон.

- Як я вже мовив, велетні не повинні мешкати разом, - сумно пояснив Геґрід. - Не такими великими гуртами. Вони ніц не можут з собою вдіяти і весь час вбивают одне одного. Чоловіки б'ються між собов, а жінки - між собов. Залишки старих племен воюют одні з одними, а шо вже казати про суперечки за їжу, вогонь і кращі місця для ночівлі. Можна було гадати, шо тепер, коли їхня раса вимирає, вони дадут одне одному спокій, але...

Геґрід тяжко зітхнув.

- Тої ночи в долині зачалася бійка, ми се побачили з нашої печери. Тривала пару годин, ви си не уявляєте, який то був страшенний галас. А коли зійшло сонце, сніг був червоний від крови, а його голова лежала на дні озера.

- Чия голова? - затамувала подих Герміона.

- Каркусова, - важко зітхнув Геґрід. - Тепер був новий ґурґ - Ґолґомат. - Геґрід знову зітхнув. - А ми не розраховували, шо через два дні після того, як ми навели дружні контакти з першим ґурґом, буде новий вождь. Тому мали дивне передчуття, шо Ґолґомат не так радо нас вислухає, але ж мусили спробувати.

- І ви пішли з ним розмовляти? - недовірливо перепитав Рон. - Після того, як побачили, що він відірвав голову іншому велетневі?

- Певно, шо так, - підтвердив Геґрід, - ми шо, стілько туди лізли, аби змиритися з тим за яких два дні! Ми спустилися донизу з третім дарунком, який готували для Каркуса. Я ше й рота не роззявив, а вже знав, шо нічого з того не вийде. Він там сидів у Каркусовім шоломі та й скоса на нас позирав. Був величезний, один з найбільших. Чорне волосся, такі самі зуби й намисто з кісток. Деякі ті кістки були мовби людські. Ну, я си почав... виставив перед собою великий згорток драконячої шкури... та й кажу: «Дарунок гурґові велетнів...» Наступної хвилі я вже висів догори дриґом у повітрі - мене схопили двоє його посіпак.

Герміона затулила руками рота.

- То як ти зміг викрутитися? - здивувався Гаррі.

- Якби не Олімпія, був би мені амінь, - відповів Геґрід. - Вона витягла чарівну паличку й виконала дуже-дуже бистрі чари. Але ж то було чудо! Влучила в очі тих, шо мене тримали, закляттям «Кон'юктивітус», і ті мене відразу відпустили... але тогди ми вже втрафили в халепу, бо використали проти них чари, а велетні власне за це й ненавидять чаклунів. Мусили-смо звідти тікати і знали, шо вже ніколи не зможемо повернутися до їхнього табору.

- Оце-то так, Геґріде, - ледь чутно промовив Рон.

- А чого ж ти так довго добирався додому, якщо ви там були всього три дні? - здивувалася Герміона.

- Та ж ми звідтам не пішли через три дні! - обурився Геґрід. - Дамблдор мав на нас надію!

- Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!

- Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.

- Він що, відривав усім голови? - відразливо скривилася Герміона.

- Ні, - заперечив Лгґрід, - хоч то було б ліпше.

- Що ти маєш на увазі?

- А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів... окрім нас.

- Смертежери? - одразу запитав Гаррі.

- Так. - скрушно підтвердив Геґрід. - До ґурґа щодня приходило двоє. Приносили йому дарунки і він ані раз не перевертав їх догори ногами.

- А як ти знав, що то були смертежери? - запитав Рон.